В цьому вислові ми ще раз пересвідчилися, коли познайомилися з Оленою Лавриненко, дозувальником агломераційного цеху № 3. Свою роботу вона вважає мистецтвом, а ще пише вірші, співає, займається спортом та виховує трьох синів.

Про родину, роботу та війну

З Оленою Лавриненко ми зустрілися напередодні березневих свят. Мешкає вона поблизу Народного дому, який за часів війни став центральним хабом для людей, які рятуються у нашому місті від бойових дій. Як каже Олена, коли вона їде на роботу чи додому, то бачить багато родин-переселенців. Їй дуже хочеться їм ще більше допомагати як реальними справами, так і словами підтримки. Це бажання особливо загострилося, коли чоловік Олени Володимир пішов служити у ЗСУ.

«Вже зранку 24 лютого Володимир був у військкоматі. Йому казали, ти можеш залишатися вдома, бо в тебе трійко неповнолітніх дітей. Але чоловік вирішив, що зараз він має робити справжню чоловічу справу – захищати, – розповідає Олена. – Ще у 2014 році він хотів піти боронити Україну. Але тоді ми чекали на другу дитину, тож він залишився працювати у військкоматі. Водночас Володимир теж є працівником «АрселорМіттал Кривий Ріг», він горновий доменної печі № 6. Так сталося, що ми з ним познайомилися під час одного з осінніх свят і зрозуміли, що знайшли один одного. Ми вчилися в одному технікумі, металургійному, обидва брали участь у багатьох культурних заходах: співали, танцювали, грали на музичних інструментах. Як потім з’ясувалося, він ще й захоплюється фізикою, хімією, історією. Тож нам завжди є про що поговорити».

В агломераційному цеху № 3 обов’язки Олени – дозування шихтових матеріалів. Олена вважає, що це справжнє мистецтво, адже правильно це зробити теж треба вміти.

Вона працює як на висоті, де здійснює завантажування бункерів шихтовими матеріалами, так і знизу – контролює якість матеріалів, створює базу даних, робить  розрахунки для виробництва більш якісної шихти тощо. Усі операції обов’язково виконує безпечно, адже поряд розташовані енергетичні комунікації, різноманітне промислове обладнання. «Роботи багато, встигати доводиться усюди, тож іноді на власному досвіді пересвідчуєшся, що каска на голові була точно не зайвою», – шуткує Олена.

Зараз Олена більше уваги приділяє своїм синам. Найстаршому Миколі 13 років. Він добре малює, гарно співає, пише вірші. Мишку 7 років, він вже став першокласником. І наймолодшому Артему виповнилося 5 років.

До речі, усі сини Олени займаються спортом – рукопашним боєм. Микола нещодавно вже вдруге став чемпіоном України, і зараз готується взяти участь у чемпіонаті Європи, який планується у квітні. У Михайла теж є успіхи у цьому спорті. Артемка робіть в ньому лише перші кроки. У родині Лавриненків вважають, що цей вид спорту загартовує не лише тіло, а й душу, характер, здатність захищати не тільки себе, а й інших, а ще – дисциплінує та виховує відповідальність. Олена теж любить спорт, і колись серйозно цим займалася. Зараз, щоб підтримувати себе у формі, вона бігає на місці не виходячи з квартири. Починала з 9-ти км, а тепер пробігає до 15 км.

Творчість душу зігріває

Є у Олени ще одне давнє захоплення – вона пише вірші. Складати їх почала ще в дитинстві. У свої твори на актуальні теми вона вкладала глибокі почуття, щирі емоції. «Ти не можеш так писати», почула вона від педагогів школи після одного зі своїх виступів. На їх думку вірші були надто дорослими для маленької дівчинки. Після цього у Олени з’явилася невпевненість у собі, вона завдалася питанням, чи слід їй взагалі продовжувати писати вірші? Крапку у невпевненості дівчинки поставив її виступ на сцені Криворізького театру імені Шевченка. Справа в тому, що Олена колись ще й була учасницею драматичного гуртку, тож і виступати доводилося часто. Так ось, комісія, яка слухала її власний вірш, аж рота роззявила від подиву та захвату. Тоді до дівчини підійшов керівник їхнього гуртка та наполегливо порадив продовжувати писати та вірити у себе.

Коли чоловік Олени Володимир був у військовому відрядженні у Херсонській області жінка дуже хвилювалася за нього. Ці емоції вилилися у віршовані рядки:

Я знов не сплю цієї ночі,

На серці смуток, бо не поруч ти.

Я знов так хочу подивитись в твої очі,

В яких немає цієї клятої війни.

Так хочу, щоб в руках тримав не зброю,

А трьох синів своїх ти міцно обіймав.

Це пекло хочу я пройти з тобою,

Щоб це скоріш скінчилось, ти мене поцілував.

Заплющу очі і відчую я твій дотик,

І в тиші чую твого серця стук.

Та це лише моя уява,

І день за рік, коли не має поруч твоїх рук.

Обірве тишу знову звук тривоги,

Сльоза тихесенько пробігла по щоці.

Мені так сумно, боляче без тебе,

Я Янгола прошу, щоб він вас всіх накрив крилом своїм вночі.

Щоб повернулись ви живі додому,

Я Богу помолюся в сотий раз.

Щоб він відвів від вас ворожу зброю,

Щоб ворог відступив він дав наказ.

Олена каже, що її чоловік не любить коли за нього переживають. На будь-які питання він відповідає, що знаходиться там де треба і робить те, що треба.

«Ми з чоловіком виховуємо своїх дітей з вірою у себе, у свої сили, тож і розвиваємо їхні здібності, – продовжує Олена Лавриненко. – Ми живемо біля Народного дому, який раніше був Палацом культури будівельників. Колись там я співала під баян, у нас був гурток народної творчості, ми часто виступали. Я навіть брала участь у відбірковому турі конкурсу «Україна має талант». Від суддів я почула, що гарно співаю, але не маю особливої життєвої історії, яка б розчулила глядачів та примусила б їх голосувати за мене. Хто б тоді знав, що з початком війни важкі життєві історії будуть чи не у кожній родині, що майже усі ми станемо волонтерити та будемо готовими віддати все, щоб наблизити нашу Перемогу. Я хочу усім побажати вірити у себе, у свої сили та можливості. Кожен з нас на своєму місці, на роботі чи вдома, може зробити дуже багато, а коли ми ще й об’єднаємо свої зусилля, то успіх у здійсненні нашого спільного бажання прийде ще скоріше!»