Це побажання ми спрямовуємо залізничникам підприємства, які четвертого листопада відзначають своє професійне свято.

Залізниця є важливим учасником технологічного процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Залізничними процесами на підприємстві керують фахівці управління залізничного транспорту до складу якого входять залізничні цехи №№ 1, 2, 3 та вантажна служба.

«Залізнична інфраструктура нашого підприємства – це понад сотні кілометрів залізничного шляху, тисячі стрілочних переводів, одне з найбільших локомотивних господарств в Україні та власний парк напіввагонів, – говорить  начальник управління залізничного транспорту Ігор Аріх. – З початком повномасштабної війни активне залізничне життя підприємства сповільнилося, а колектив залізничників підприємства зменшився. Зараз 260 наших працівників зі зброєю в руках виборюють свободу та незалежність України. Ми підтримуємо їх та чекаємо їхнього повернення. У нашій пам’яті назавжди залишаться 17 полеглих працівників. Зараз, попри усі складнощі та нестабільність, ми продовжуємо працювати: ремонтуємо рухомий склад, спеціальну техніку, колії, стрілочні переводи тощо. Наша задача – робити усе можливе, щоб залізничний рух на підприємстві був стабільним. Я поздоровляю кожного робітника з нашим професійним святом, бажаю миру, спокою, здоров’я, оптимізму та такої омріяної, довгоочікуваної Перемоги!».

Від мопедів – до локомотивів

Майже 48 років присвятив залізничній справі слюсар з ремонту рухомого складу залізничного цеху № 2 Олександр Таборовець. Якщо взяти увесь локомотивний парк «АрселорМіттал Кривий Ріг», то можна сказати, що майже кожен локомотив він власноруч ремонтував по кілька  разів. За сумлінну працю та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Олександр отримав нагороду «Сталь».

«Досить возитися у гаражі, йди гроші заробляти. Нещодавно ми працювали у залізничному цеху № 2. Мені колектив сподобався, хлопців там – ну дуже багато, з ними не пропадеш», – колись сказала Олександру його мати Марія Таборовець. У 1970-ті роки вона працювала маляром-штукатуром у залізничному цеху № 5. Зараз цього підрозділу вже не існує, а колись його працівники займалися ремонтами робочих приміщень залізничників.

Тоді, ще у 1977 році, Олександру Таборовцю було лише сімнадцять років. Хлопець захоплювався ремонтом мопедів («Верховина»). Він добре знався на їхніх двигунах, гальмівних та інших системах. Згодом технічні навички знадобилися йому вже у залізничній справі. Але, каже Олександр, ремонтувати мопеди та локомотиви – то дві дуже великі різниці, адже їх «технічні душі» значно відрізняються і за видами обладнання, і за складністю. Спільнй компонент цих ремонтів –  мастило. Руки у майстра, як і у юні роки у гаражі, так і зараз – у локомотивному депо завжди у мастилі.

«Тоді мати  мені е так завзято розповіла про цех, що мені захотілося подивитися на нього. Тоді це було просто зробити, адже не було ніяких тобі прохідних чи парканів, – розповідає Олександр Таборовець. – Залізничний цех  нагадував великий вулик – людей було багато, все і всі рухалися, кожен займався своїми справами. Саме тоді я вперше зблизька побачив локомотиви. Тож без вагань влаштувався на роботу у цех. Пам’ятаю свої думки у перший робочий день, я дуже чекав коли ж він… закінчиться. Від всього нового голова йшла обертом (усміхається). Це тобі не мопеди ремонтувати та «на колінці» випробовувати, запрацює двоколісний або ні. У залізничному цеху мені треба було ремонтувати величезні тепловози, і робити це без права на помилку. Від цього залежать життя людей та виробничий процес. Відповідальність дуже велика!»

Тонкощі ремонтної справи відновлювання тепловозів Олександр вивчав безпосередньо в цеху. Його наставниками стали слюсарі-ремонтники Микола Журавель та Вадим Горященко. Потім  була служба в армії. Після неї чоловік знову повернувся до цеху. «Ремонтна справа мені була до душі, та й зарплата тут була гідною, тож змінювати професію та підприємство мені  не хотілося, – говорить Олександр. – Мене не лякала навіть висока інтенсивність роботи. Наприклад, якщо зайшли на ремонт два локомотиви, то вийти з нього вони вже мали за добу, а краще – за одну робочу зміну. Отакий собі залізничний конвеєр».

Олександр ремонтує автогальмове обладнання локомотивів – це компресори, крани машиніста, якими керуються процеси гальмування составом чи локомотивом. За 48 років роботи в цеху він  може з першого погляду на обладнання визначити що і де там «хворе». Олександр працює не тільки як спеціаліст, а є вже наставником для молоді. Він підготував багато  фахівців. Два його виробничі учні зараз у лавах ЗСУ. «Я дуже хочу, щоб війна скоріше закінчилася, щоб наші захисники та захисниці повернулися додому живими та неушкодженими, – продовжує Олександр Таборовець. – Хочу, щоб наше підприємство знову працювало на всю свою потужність. Я хочу, щоб до цеху прийшли молоді та перспективні працівники і стали найкращими майстрами. Ось тоді  вже можу спокійно піти на пенсію та із задоволенням займатися своїм хобі. «Воно» у мене вміє літати, виглядає дуже красиво і є символом миру – це голуби.

Колись голубники були чи не у кожному дворі, а зараз це вже рідкісне захоплення. Я маю 40 голубів різних порід. Голубник невеличкий, але мені для душі цього цілком достатньо. Сподіваюся, що зовсім скоро буду поратися біля них, дивитися, як красиво та гордо вони злітають вже у мирне чисте небо».