Ховати голову в пісок керівникові не личить
17 серпня виповнилося 75 років нашому ветерану Георгію Козенку. 44 роки він присвятив підприємству, левову частку з яких керував різними підрозділами.
Георгій Козенко впевнений, що керівник не може бути успішним, якщо він ховає голову у пісок, подібно відомому птаху. Брати відповідальність за результат, виробництво й людей він вважає однією з найважливіших чеснот керівника. І протягом свого виробничого шляху Георгій Володимирович намагався дотримуватися цього правила. А все почалося з першого доменного цеху нашого підприємства, куди молодий випускник технікуму прийшов на роботу.
«У 1971 році я з ДЦ-1 перейшов до блюмінга № 3. Цеху ще не існувало, але кадри для нього вже готували, — згадує ветеран. — Коли за два з половиною роки блюмінг-3 таки запустили, я почав з оператора головного посту керування. А далі став майстром, начальником зміни і дійшов до посади заступника начальника цеху. Потім мене призначили начальником відділу виробничого управління комбінату, а через чотири роки начальником цеху підготовки составів».
Справи у ЦПС тоді складались кепсько. Не раз поставала ситуація, коли сталь було зварено, а виливниць для її розливання не підготували. Тож молодий начальник днював, а інколи й ночував у цеху, щоб налаштувати виробничі процеси.
«Сила керівника — це очі, ноги й голова, а головне — це сформований та згуртований колектив, бо одинаку мало що вдасться, — розмірковує Георгій Козенко. — Я багато ходив цехом, спілкувався з людьми на місцях, виявляв проблеми і разом з колегами розмірковував, як їх вирішити. І поступово у нас почало виходити. Незабаром я почав менше залишатися у цеху після завершення робочого дня, натомість сталь отримувала свої виливниці».
Таких керівників, як Георгій, зараз називають кризис-менеджерами. Перший прокат, куди перевели Георгія, вісім років не виконував бізнес-плану, і новоспечений начальник Козенко мав виправити ситуацію. Справи поступово пішли вгору. А за рік Георгія Володимировича викликав новий генеральний директор Севернюк і відрядив на наш гірничозбагачувальний комбінат (нині — гірничий департамент). ГЗК тоді працював слабенько, м’яко кажучи. Агломерату для виробництва чавуну не вистачало. Георгій виявив проблеми і поклав на стіл керівнику підприємства своє бачення їх вирішення. «Ну то переходь на ГЗК і розв’язуй проблеми», — сказав гендиректор добровільно-примусово.
«Я не був у захваті від такої зміни, — зізнався Георгій Володимирович. — Але треба — то треба. Поступово разом з колективом почали виправляти ситуацію. Поступово відновлювали агломашини в аглоцехах, які тоді входили до ГЗК. Над виправленням ситуації ми плідно співпрацювали із заступником директора ГЗК Василем Кулішом. Тодішній гендиректор Норендра Чодері приділяв особливу увагу закупівлі устаткування та ремонтам обладнання у цехах ГЗК».
І знову Георгія перекидають у прокатний департамент. На цей раз на перший блюмінг. І знову після перших успіхів його спрямовують до гірничого департаменту, і знов чекає розв’язання серйозних проблем.
«Якщо я скажу, що отримував величезне задоволення від роботи керівником і постійного розв’язання проблем, то я скажу неправду, — продовжив Георгій. — Найперше — це важка робота, особливо психологічно. Але чоловік має брати її на себе і робити справу якісно, щоб достойно забезпечити родину. Тому ні про що не шкодую. От від чого я дійсно отримував задоволення — від позитивних результатів. А ще від спілкування з чудовими людьми, яких я зустрічав у всіх підрозділах. Наприклад, бригадир слюсарів третього блюмінга Іван Мельник. Людина із золотими руками і світлою головою. Або головний інженер ГЗК Микола Гардаш, у якого я багато чого перейняв. Начальник цеху технологічного водопостачання Микола Кіянчук — людина надзвичайно відповідальна і віддана справі. З глибокою повагою я згадую головного геолога ГЗК Олександра Кузьменка, головного геолога РУ Ореста Гівеля, начальника техвідділу Володимира Домнічева та головного маркшейдера Володимира Голікова. Я вдячний генеральним директорам Степану Тільзі та Олегу Дубині, які були моїми наставниками й вчителями, заступникам гендиректорів з виробництва Григорію Макарову та Ігореві Сміяненку. Мені пощастило спілкуватися й з багатьма іншими чудовими людьми».
Також щиро й тепло наш герой згадує про спілкування з Володимиром Теслюком. Коли Георгій перейшов на перший блюмінг, Володимир працював там начальником зміни. Тепер він успішно керує гірничим департаментом.
Досягнення Георгія Козенка не залишилися непоміченими. Він нагороджений орденом «За заслуги» 3 ступеня, грамотою Верховної ради і є кавалером нагрудного знаку «За заслуги перед містом» та іншими нагородами. Але головними своїми нагородами він вважає кохання дружини Людмили і любов сина й доньки, п’яти онуків і поки що одного правнука. А ще Георгій Володимирович посадив і вирощує чудовий виноград різних сортів. Великий і дууууже смачний. І я не втримався, щоб ним не поласувати.
Бажаємо Георгію Володимировичу Козенку ще багато років життя, і з задоволенням напишемо про нього у його наступне 75-ліття. Тобто 75+75=150. А чом би й ні?