Цей вислів відображає сутність ковальської професії, на секретах якої добре знається коваль на молотах та пресах ремонтно-механічного цеху № 1 Дмитро Юрченко, нагороджений відзнакою «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ковалів ще з давніх-давен наділяли певними магічними рисами, адже щоб підкорити твердий метал, змусити його зігнутися, розтягтися, набути необхідної форми треба дійсно бути трошки чарівником. Оця казковість колись й стала вирішальною при виборі майбутньої професії для коваля Дмитра Юрченка.

«Моя мати працювала на заводі інженером з охорони праці, батько на шахті гірничим майстром. Мама частенько брала мене з собою на роботу (тоді це було дозволено), і я бачив, як ллється розпечений метал. Це видовище одразу мене дуже вразило, – розповідає коваль на молотах та пресах РМЦ-1 Дмитро Юрченко. – Але спочатку я пішов навчатися на слюсаря. Та від долі не втечеш. Через пів року в училищі відкрилася нова спеціальність «Машиніст на молотах та маніпуляторах». Оце вже було моє! Я перейшов вчитися нової професії. Вже понад 30 років я працюю на заводі і пишаюся тим, що працюю саме ковалем. Всередині мене, напевне, якийсь магніт, адже мене так і тягне до заліза. А якщо серйозно, то моя професія важка. Вона вимагає не стільки навіть фізичної сили, скільки творчого «ока», раціонального мислення та спеціальної техніки виконання. Тож не кожному культуристу молот до снаги. Один з перших моїх вчителів коваль Едуард Симонов починав мене навчати з простого, наприклад, як підняти заготовку. Не бери «на пупа» казав він, сила тут не допоможе, треба технікою брати. А скільки ще нюансів у нашій справі! Не силою, а розумом – ось головний наш принцип».

Коли Дмитро прийшов до цеху, то починав з однотонного молоту. Зараз він керує семитонником. Тоннаж зростав разом з досвідом, жартує коваль. На семитонному велетні можна кувати складні великі деталі, як, наприклад, вал-шестерні, конвеєрні та канатні кранові барабани. Асортимент необмежений, говорить Дмитро. От тільки треба все враховувати до дрібниць: марку сталі, її хімічний склад, температуру, за якої вона з «впертого» міцного металу перетворюється на податливий матеріал.

«На коваля-майстра потрібно вчитися роками, вміти читати креслення, знатися на хімії, фізиці, вправно вправлятися з потужним промисловим молотом. Та найголовніше, як на мене, любити свою професію, – говорить Дмитро Юрченко. – Людину можна навчити якимось технічним навичкам, а от без тяжіння до ковальської професії у нас ніяк. Інакше ти перетворюєшся на автоматичний конвеєр. Я вважаю, що коваль – це творча професія. Ми можемо викувати усе. От якби ще можна було на моєму семитоннику Перемогу викувати!»

На початку активної фази вторгнення Дмитро перебував з родиною в Італії. Він міг би не повертатися в Україну, та прийняв інше рішення.

«Зараз моя родина за кордоном. Я дуже сумую за дітьми та онуками, – розповідає Дмитро Юрченко. – Але мій дім тут. На роботу я завжди поспішаю із задоволенням. Рідний цех, колеги – це дуже важливо для мене. Зараз мої колеги-підручні Василь Отверченко та Роман Операйло служать у лавах ЗСУ. Переживаю за хлопців, адже без них нам непросто. Промисловий коваль біля молота ніколи не працює один. В моїй команді машиніст молота та кілька підручних. Один працює біля печі, дістає заготовки та підвозить на бойок до молота, інший слідкує за геометричними розмірами, вимірює все циркулем. Коваль керує усім процесом. Але ми всі рухаємося у єдиному ритмі. За такого принципу ми впораємося з будь-яким замовленням. Зараз нам усім українцям теж треба бути разом, як єдина родина, і тоді нас точно нікому не перемогти».