Того дня настрій у металурга Григорія Сінченка був не дуже. Син Вова з дитинства мріяв стати військовим, вчився у військовому ліцеї, а сьогодні заявив, що хоче піти у металурги. Григорій Михайлович вже багато років працював на металургійному підприємстві, і знав, який він важкий, металургійний хліб, тож взявся відмовляти хлопця. Але ж він впертий, якщо вже вирішив, то так і зробить. «Нема ж у кого вдатись», – подумав батько і мимоволі усміхнувся… З тієї розмови минула чверть століття, і батько вже давно не шкодує, що тоді не вийшло розрадити сина, а пишається ним.

Начальник відділення конвертерів конвертерного цеху Володимир Сінченко гостинно зустрів мене у своєму кабінеті. Нашу розмову часто переривають телефонні дзвінки. Володимир вирішує невідкладні питання: з вогнетривами для футерування конвертера, з киснем для ремонтних робіт, з бронюванням підлеглих та ще багато інших. І стає зрозумілим той широченний діапазон питань, який щодня вирішує начальник відділення, щоб конвертери працювали без аварійних ситуацій, а сталь необхідної якості своєчасно надходила у розливальне відділення та відділення безперервного розливання сталі. Володимир пояснив, що керувати одним з найважливіших підрозділів, який саме плавить сталь, йому допомагає досвід, здобутий на шляху від підручного сталевара до нинішньої посади.

«Мені тоді було років п’ять чи шість, – згадує начальник відділення. – Тато збирався за путівкою на «Мар’янівку» і вперше взяв мене на завод. Завів у цех (тоді не було суворого безпекового контролю). Захопливе видовище вогняного металу неймовірно вразило красою. Але було трохи лячно, бо все навколо величезне, воно крутиться, грюкає, вогонь аж до стелі. Батько завів мене у дистриб’ютерну. І малому навіть дозволили натиснути потрібну кнопку у потрібний момент. Уявляєте, з якою гордістю я потім розповідав одногрупникам у дитячому садочку про те, що завантажив у величезну діжку-конвертер чотири тонни вапняку? Їм таке й не снилося»

Навчання у військовому ліцеї добігало кінця. То був період на межі тисячоліть. Пам’ятаємо, яке тоді було ставлення до армії і військових. Хлопцям у ліцеї навіть форму купляли батьки. Володимир згадує, що тоді у багатьох було враження, що нікому вони не потрібні. Тож і бажання стати військовим було вбите таким ставленням з боку держави й суспільства. Курсант довго думав, поки наважився підійти до батька з серйозною розмовою про металургію. Але коли вже наважився, то зворотного шляху бути не могло. Такий характер.

«Я прийшов у конвертерний цех підручним сталевара, – говорить Володимир Сінченко. – Знав з татового досвіду, що це фізично важка робота, але одне – знати, а інше – спробувати. Тоді був кінець травня, тому до виробничих складнощів додавалася ще й спека, яка у поєднанні з жаром від конвертерів здавалася нестерпною. Але навіть думки не виникало, щоб кинути. По-перше, сам настояв, а по-друге, я не мав права кинути тінь на авторитет батька, а його у цеху дуже поважали. Перебороти складнощі допомогло чудове оточення. Вчили мене люди-легенди: сталевари Віктор Невінчаний, Віктор Головецький, Володимир Баричевський, Василь Савченко, Михайло Мартинюк. Я працював у одній бригаді зі славнозвісним машиністом дистриб’ютера, героєм України Олександром Владимиренком, з яким ми й зараз підтримуємо зв’язок. Начальником зміни був Володимир Власов, а відділенням керував потужний Сергій Півень».

Паралельно з роботою у цеху, молодий підручний вчився у металургійній академії. Згодом він став вже сталеваром. Надзвичайно відповідальна робота. Адже за якість сталі, якість плавки відповідає саме сталевар. Паспорт плавки з інформацією про неї, зберігається ще протягом 25 років. А якщо сталь виявиться недостатньо якісною, і виріб з неї, наприклад, арматура не витримає, що призведе до важких наслідків, то сталевар, який багато років тому виплавив ту сталь, може понести відповідальність. Молодого перспективного сталевара керівництво тримало на замітці, і незабаром йому вже довіряли виконувати обов’язки старшого майстра, керувати людьми. А ще за кілька років Володимир став старшим майстром.

«Старшого майстра у цеху ще жартівливо називають гальмом виробництва, – усміхається Володимир Сінченко. – Бо якщо головна виробнича задача начальника зміни – це дати потрібну кількість сталі, то основна задача старшого майстра – щоб всі конвертери працювали без аварійних зупинок. Тож інколи йому доводиться зупиняти конвертер на гарячий ремонт якщо, наприклад, зношується  шар вогнетривів усередині конвертера, який захищає корпус від високих температур. Адже сталь у середині має температуру до…градусів. А головна ж задача заступника начальника цеху з технології – щоб сталь стовідсотково відповідала вимогам з якості. А от мені, начальнику відділення, треба організувати роботу так, щоб був баланс між надійною роботою устаткування, якістю продукції та виконанням плану. Але головне, щоб це все робилося без травм».

Володимир успішно керує відділенням, про що свідчить звання «Честь і гордість», яке він нещодавно отримав. Чітко організовувати роботу допомагає досвід. А ще Володимир прислухається до думки колег. Він вважає, що одна голова – добре, дві – ще краще, а три – краще ніж дві. Але коли вислухав людей, то рішення ухвалює сам і несе за нього відповідальність.

«Трапляються й такі ситуації, коли доводиться консультуватися з «аксакалами», – зізнається Володимир. – Ніколи не відмовляє у допомозі Сергій Олексійович Півень. Він на заслуженому відпочинку, і його поради безцінні. Є у мене ще один класний консультант. Це мій татко. Не даремно ж він має за свій металургійний труд два Ордени Богдана Хмельницького. Ми коли зустрічаємося, багато говоримо про цех. Питає: «Як там мій рідненький «шостенький» (конвертер № 6 – примітка автора)? Як там хлопці? Передавай їм щирі вітання». А ще ми з татом мріємо, як вболіватимемо за нашого сина-онука Мішу, коли він стане гравцем крутої футбольної команди. Кричатимемо: «Мішо! Давай!». Син тренується у футбольній академії «Кривбасу», має велике бажання, що мене дуже радує».

Володимир і сам любить побігати у футбол, отримує від цього насолоду та знімає стрес, бо робота нервова. А ще для цього у нього є риболовля. І риба у ній – не головне. Головне – перезавантажитися, поспілкуватися з друзями, з колегами. А можна просто поїхати з друзями на базу відпочинку. У Володимира багато товаришів, друзів серед колег, і це він надзвичайно цінує.

«З багатьма ми не лише разом варимо сталь, – каже наш герой. – Ота традиція допомагати одне одному й поза заводом, відпочивати разом, вона збереглася донині. І це чудово!».