Ця людина впевнена в собі, знає, чого прагне, вміє добре працювати, їздить на роботу велосипедом і на різні життєві ситуації дивиться з оптимізмом. Водій навантажувача управління складського господарства і підготовки виробництва Олександр Баранець отримав цього року найвищу відзнаку підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«І навіщо ті росіяни приперлися на нашу землю? Сьогодні знову вночі майже ніхто не спав. Гупало сильно. Там, де я живу, чомусь найчастіше і ракети над головою свистять, і «шахеди» торохтять. Та як би там не було, зранку я сідаю на велосипед, який 30 років тому купив за дешево, та їду на роботу. Так роблю вже багато років. Це додає мені здоров’я та заряджає енергією на цілий день». З цих слів Олександра Баранця ми розпочали розмову-знайомство з ним.

Працювати на підприємство Олександр прийшов на початку восьмидесятих років минулого століття. Був оператором поста управління на тоді ще блюмінгу № 3. Робота була цікавою, перспективною. Якби не «але»: у 1986 році сталася чорнобильська аварія. І Олександр Баранець став одним із перших, кому довелося ліквідовувати її наслідки.

«Це зараз у військкоматах люди медкомісію проходять, а за радянських часів було по-іншому: зранку визвали до військкомату, а ввечері мене з іншими хлопцями вже везли до Чорнобиля, – розповідає Олександр Баранець. – На місці нас вишукували та запитали, хто знає хімію. Я відповів «ні» і мене одразу забрали, сказали, що зроблять із мене «хіміка» за дві години. З’ясувалося, що я потрапив до наукового центру міністерства оборони атомної енергетики. Назва помпезна, а насправді робота у мене була страшною. Я відбирав проби у рудому лісі, це саме там, де після викиду радіації нічого живого не залишилося, а також навколо самої атомної станції. Іноді було моторошно. Заходиш до хати, а там все так, ніби люди тільки-но її залишили: лежать речі, їжа на столі. А навкруги тиша, навіть комах нема. Таку роботу довелося виконувати 40 діб. В умовах радіації це дуже довго. Це зараз я розумію, що для мене та багатьох інших то теж була своєрідна війна. Багатьох хлопців, які тоді були зі мною, вже немає в живих. Я не знаю, що мені допомогло, напевне оптимізм та бажання жити».

Коли Олександр Баранець повернувся на підприємство, то змінив професію – став водієм вилкового навантажувача в тоді ще цеху підготовки виробництва (зараз цеуправління складського господарства і підготовки виробництва). Ця робота вимагає не лише стовідсоткового володіння технікою, а й уміння ювелірно вправлятися із різними вантажами, наприклад, брикетами із вогнетривкою цеглою для ремонту доменних печей та інших «гарячих» робіт або контейнерів із різною продукцією. Працювати доводиться багато, наприклад, впродовж зміни треба завантажити або вивантажити від 100 до 200 тонн вантажів, та ще й зробити це все акуратно, щоб не пошкодити продукцію. Олександр розповідає, що навчатися цій справі йому довелося майже самотужки. Досвідчені водії показали, як правильно це робиться, і у Баранця все одразу вийшло так, як треба. Окрім того, він добре знається на техніці і може самостійно слідкувати за технічним здоров’ям свого навантажувача.

«Коли мені повідомили, що я отримав звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», то я одразу не повірив в це, – продовжує Олександр Баранець. – З 1981 року я просто сумлінно працюю на підприємстві, намагаюся робити свою справу якісно і вчасно. І мені приємно, що таке ставлення до роботи цінується, це я вже добре знаю зі свого досвіду. За роки роботи мене неодноразово нагороджували: і грамоти давали, і премії. Пам’ятаю, в «лихі» дев’яності роки за браком грошей існував бартер, тоді мене нагородили спортивним костюмом. Гарний був, красивий. Зносив його із задоволенням. Знаком «Честь і гордість» пишаюся. За мене пораділи мої рідні: дружина Вєра, яка теж свого часу працювала кранівницею у нашому підрозділі, та дві мої доньки Людмила та Валентина. Вони теж працюють на підприємстві. До речі, я вже щасливий дідусь, онуку Кирилу 10 років, а онучці Каті – 12. Вони часто розпитують мене про роботу, про підприємство. Хочеться, щоб і вони знайшли свою справу, коли виростуть, щоб робота їм подобалася. Цього бажаю й усій молоді, яка зараз тільки розпочинає своє трудове життя. Головне, щоб нарешті скінчилася ця війна та настала наша перемога».