90 років виповнилося одному з найкращих машиністів за всю історію нашого гірничого департаменту Михайлу Жуку.

Дядько Федір обіцяв влаштувати Михайлика в училище на лісника. Але хлопчика вабила техніка. У білоруський колгосп пригнали трофейний німецький трактор, і всі хлопчаки мріяли ним керувати…

«Трактористом я таки став, але вже коли переїхав до України, – згадує Михайло Володимирович. – У нас гостювала тітка Тетяна з Миролюбівки, що біля Кривого Рогу. І я поїхав з нею. Як в інший світ потрапив! У нашому селі навіть світла не було. А у тітки я вперше побачив лампочку! А ще я вперше побачив паровози, а потім ще й тепловози! Я в них майже закохався. Але почалося все ж з трактора. Потім я трішки попрацював на комбайні, а далі був мобілізований. Служив на флоті у Прибалтиці. О, то була інша цивілізація. Навіть на хуторах з двох хат був двохфазний струм та трактори. А як повернувся додому, то влаштувався на Південний ГЗК. Поруч будувався Новокриворізький ГЗК (зараз гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – авт.), і я перейшов туди до механо-ковальського цеху. Ми робили фундаменти під верстати, а згодом я сів за кермо новенького трактора. Але мене манили тепловози, ці яскраво-зелені красені з червоними смугами».

Михайло з другом Толіком пішли записуватися на курси помічників машиністів тепловозу. Але хлопці запізнилися, групи вже набрали. «А якщо ми у вас на подвір’ї навчального комплексу посадимо сад?» – здивував викладачку Михайло. Сказано – зроблено. З миролюбівського розсадника хлопці привезли дерева, і незабаром вони вже прикрашали пустир.  Така зелена акція дала результат, Михайло вивчився і став помічником машиніста.

«У мене було багато наставників, – говорить ветеран. – Машиністи переважно були колишніми машиністами паровозів. Ця техніка відходила в минуле, тож довелося вчитися новому. Вчителі різнилися. Один навіть дав мені таке завдання, що я влетів у халепу. Довелося потім відбувати штрафні санкції. А потім мене закріпили за Пащенком. Ото був крутий дядько із Жмеринки. Анекдотів знав  – не перелічити. І справу свою знав. Звичайно ж, я також мітив на машиніста. Але начальник сказав: «З сімома класами ти будеш вічним помічником. Вчись». Тож я пішов у вечірню школу. «У який клас хочеш», – спитали викладачі. «У десятий», – кажу. І взяла мене математичка Марія Іванівна у десятий. І я її не підвів. За півроку став відмінником. Я математику знав зі школи. Шкільний вчитель був сильний. Та й мама любов до чисел прищепила. А після школи був технікум. І я став машиністом!».

Спочатку Михайлові тепловози возили залізорудний концентрат. Потім возили скалу, тобто порожню породу, а потім перевозили залізну руду. За цими простими повідомленнями, здається, криється проста робота. Але насправді вона дуже непроста: потрібно тримати тепловоз у відмінному стані і самому бути готовим до всього. Михайло й зараз не без хвилювання згадує той день, коли було шалене обледеніння. Він прийшов на роботу пішки, бо транспорт не ходив. А далі вів локомотив з важливим вантажем до Долинської. Метр за метром. Крижаними коліями. Стартував вранці, а завершив маршрут о першій ночі. І то була найвища майстерність. А скільки було подібних пригод за 43 роки праці?

«У мене найкращий батько, – каже донька Михайла Володимирича Вікторія. – Хоча він мене спочатку з родильного будинку не дуже хотів забирати. Звичайно ж, це жарт, але татусь дійсно засмутився, бо хотів сина, а після першої доньки Іри народилася ще одна, тобто я. Але я була потужною, більш ніж 4 кг, тож мене швидко всі полюбили. А якщо серйозно, то татко у мене дійсно крутий. Він майстерно грає у шахи і всіх нас навчив, ремонтує парасольки, і після його рук вони ще краще уберігають від дощів. А ще він ремонтує будь-яку побутову техніку. Ми не можемо купити нічого нового, бо у татових руках все стає ще кращим, ніж до поломки. Навіть годинники ремонтує! Тато миттєво розгадує всі судоку та інші головоломки, які потрапляють до його рук. А головне – він дуже крутий батько. Йому без проблем довіряли всіх онуків, а у нього їх аж четверо. Бо він може попрати, прибрати, запеленати, варить безліч страв, навіть млинці у нього найкращі, а картопля фрі така, що «Макдональдс» відпочиває».

Дід Михайло брав безпосередню участь у вихованні бронзового призера чемпіонату Європи зі спортивної акробатики – онука Богдана.

«Саме так, без дідуся я би не досяг того, що маю зараз, – каже Богдан. – Він возив і забирав мене з тренувань. Він надихав мене словом і прикладом. Він завжди був там, де мав бути, і робив те, що мав робити. У мене найкращий дідусь у світі!»

«Я у дитинстві пережив оту страшну другу світову війну, – згадує дід Михайло. – Перемогли тоді, переможемо і зараз. Тож як водиться у нас, залізничників, бажаю нам всі зеленого світлофору!»