Майже 30 років працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсар-ремонтник конвертерного цеху, де плавлять сталь, Олександр Аралов. Юнаком він прийшов сюди після технікуму. Олександрова мама, Лідія Василівна, багато років була машиністкою крана у цьому цеху. Безумовно, вона вплинула на вибір сина, і він про це анітрохи не шкодує.

«У мене цікава робота, ми ремонтуємо підйомні крани, – розповідає Олександр Аралов. – Це мені подобається, відчуваю себе саме там, де й мав би бути. Працюю у чудовому колективі. Ми разом не лише на виробництві. Разом відзначаємо свята, разом їздимо на риболовлю. До речі, я затятий рибалка. Але головне – у цеху я знайшов своє кохання, своє щастя».

У 2002 році в конвертерний цех влаштувалася молода кранівниця Тетяна. Таніна мама, Галина Віленівна, також працювала тут, і також машиністкою кранів. Вона й запропонувала доньці спробувати себе в цій професії. А коли одного разу Тетянин кран відмовився працювати, вона викликала слюсарів-ремонтників. І вгадайте, хто прибув на виклик?

«Ми їх жартома, але з вдячністю називали – наша служба 911, – усміхається Тетяна Аралова. – Сашко з колегами швиденько відремонтували кран, і я поїхала далі. Я зразу якось особливо й не помічала знаків його уваги. Ну усміхається, махає рукою вгору, у напрямку моєї кабіни. Одного разу навіть зліпив невеличку кульку з глини, якою футерують ковші, які я транспортувала краном, і поцілив прямісінько у кабіну. Але я, молода-зелена, вважало те за пустощі. Почала здогадуватися, коли Олександр напросився допомогти мені піднести пакет, бо всі знають: якщо школяр береться понести однокласниці портфель, значить щось є. А серйозніші стосунки почалися з Дня металурга».

Тоді Олександр роздобув два запрошення на стадіон «Металург», де мало відбутися святкування, і запросив Тетянку на перше побачення. Наче мала виступати сама Вєрка Сердючка! Але до стадіону вони так тоді й не дійшли. Присіли у сусідньому парку. Зав’язалася романтична розмова, і пара вирішила, що тет-а-тет їм зараз буде цікавіше, ніж серед натовпу відзначальників. Після того почали зустрічатися. Гуляли парками, їли піцу, почали вголос мріяти про спільне майбутнє. А коли одного разу посварилися і довго не бачилися, то зрозуміли, що їм погано одне без одного.

«Якщо відверто, то ініціаторкою весілля була саме я, – пригадує Тетяна. – Мені подобався Сашко, його доброта, чуйність, готовність підтримати, допомогти. І я вирішила, що хочу бути з ним завжди. Того дня було все те, про що я мріяла: пишна білосніжна весільна сукня, велике сріблясте авто, яке мчало нас на зустріч долі. Коли крали мій черевичок, було дуже весело… А потім почалося серйозне доросле родинне життя».

У подружжя народився син. Тато хотів назвати малого Олександром, а Тетяна наполягала на Іллі. Тож до останньої миті не знали, як воно все буде. І вже перед самою реєстрацією, на порозі РАЦСу Олександр ніжно подивився у кохані вічі, і тихо промовив: «Гаразд, хай буде Ілля».

Щасливі роки промайнули, як одна мить. У квітні 2025 року Ілля Аралов став працівником конвертерного цеху. Він працює сталеваром відділення безперервного розливання сталі. Своє кохання подружжя Аралових пронесло через два десятиліття, зберегло та примножило. Як і тоді, на початку стосунків, Олександр приходить з квітами, і не лише восьмого березня чи Таніного дня народження, а й в інші дні, просто так, щоб порадувати кохану. Вони не дуже люблять подарунків-сюрпризів, а дарують одне одному те, що хотілося б отримати.

«На свята я отримую класику – квіти парфуми та цукерки або ж тортика. Коханий знає, що Київський – мій улюблений», – каже Тетяна.

«Парфуми я обираю сам, і якось вгадую. А от щодо коштовних подарунків, то ми їдемо й обираємо удвох. Таня завжди запитує, що хотілось би отримати мені. Тому в мене є оцей телефон, барсетка, чохли для сидінь автомобіля. Може не надто романтично, але всі задоволені, а це головне у родинному житті», – усміхається Олександр.

У родині Аралових їжу готують і Тетяна, і Олександр. Вони зізнаються, що одна й та ж страва у кожного виходить по-своєму.

«От, наприклад, борщ. Одне й те ж кидаємо у каструлю, наче й варимо однаково, але борщі зовсім різні. Дивина! Сашковий борщ мені подобається набагато більше, ніж той, що варю я. І не лише борщ», – каже Тетяна.

«Таня дуже класно готує, мені все подобається – борщ, салати, пиріжки та багато іншого. Я відчуваю, що з кожним роком кохаю її сильніше і ціную ще більше, відчуваю правильність вислову, що найкращий друг – це хороша дружина», – продовжує Олександр.

За плечима у Аралових більш ніж двадцять років щасливого сімейного життя. І вони відверто зізнаються, що зовсім без сварок і непорозумінь не обходилося.  Олександр вважає, що міцна родина можлива лише тоді, коли кожен з подружжя поважає іншого, готовий йти на компроміси і мати внутрішню силу визнавати помилки й виправляти їх. А ось що напередодні Дня закоханих побажала Тетяна: «Тому, хто поки що самотній, я бажаю знайти свою половинку. А тим, хто вже знайшов – зберегти тепло своїх взаємин. Бажаю кохання, безмежного щастя, родинного добробуту і всього найкращого!»

Редакція «Металурга» приєднується до цих чудових побажань, а Тетяні й Олександрові бажає назавжди зберегти своє кохання!