«Бути впевненою у своїх силах, знаходити позитив у всьому, не дозволяти сумнівам сповільнювати рух життя, а випробування вважати цінними уроками». Це співпадає з життєвими принципами Вікторії Яблонської, операторки пульту керування агломераційного цеху № 2, яка вміє в будь-яких ситуаціях бачити плюси.

«Коли вдома хочеться на роботу і навпаки – це про мене, – усміхаючись, говорить Вікторія Яблонська. – Я люблю свою роботу, свій цех, незважаючи на те, що працювати там, як кажуть, далеко не мед. Я люблю спілкуватися з нашими людьми, адже кожен з них – це професіонал та чудова особистість. Я люблю радіти кожному дню, адже він завжди приносить щось нове».

Не пироги випікає, а агломерат спікає

На роботі Вікторія Яблонська веде процес спікання агломерату. За цією загальною фразою стоїть копітка робота, яка передбачає не тільки управління обладнанням, а й володіння інформацією про те, що відбувається на усіх дільницях цеху. Наприклад, кому потрібна допомога електриків, механіків, слюсарів.

«Перед моїми очима – усе обладнання цеху. Я спостерігаю, як відбуваються виробничі процеси, як працюють агрегати тощо. Бачу все це на спеціальних електронних схемах та моніторах, – продовжує Вікторія. – Зазвичай, все працює стабільно, бездоганно. Але якщо стається якийсь збій, я одразу це бачу і беру участь в оперативному відновленні технологічного процесу. Звісно, я працюю не сама. Наша команда складається зі старшого агломератника, начальника зміни, майстрів, спеціалістів різних ланок. Кожен на своєму місці, але ми діємо, як єдиний організм».

За освітою Вікторія будівельник. А, наприклад, під час декретної відпустки підробляла… молодшою хірургічною медсестрою в операційній однієї з лікарень міста. Та вона знала, що усе це було тимчасовим. Коли прийшов час серйозно визначатися з роботою, життя привело Вікторію саме до аглоцеху № 2.  

Спочатку було важко, навіть плакати доводилося. Та згодом поринула у професію, її нюанси, відчула допомогу та підтримку колег, і справи, як кажуть, пішли вгору. Попрацювати довелося майже на усіх дільницях цеху. Вікторія жартує, що лише агломератником у цеху не була, хоча принципи й цієї професії теж знає. Останні п’ять років вона працює оператором пульту керування АЦ № 2.

Найскладніша зміна

«Вона була у моєму житті 24 лютого 2022 року, – витираючи сльози, говорить Вікторія Яблонська. – Вороже вторгнення навіть обладнання цеху відчуло, почало показувати характер. Пам’ятаю, що нам трьом – мені, начальнику зміни Сергію Шишці та старшому агломератнику Максиму Осіпову – довелося багатенько побігати, щоб відновити роботу. Ми так цим захопилися, що навіть вибухів не чули. Зайшов механік цеху Юрій Мокряк, і ми помітили, що з ним не все гаразд. «Ви що, нічого не знаєте? Війна, на нас росіяни напали. Київ, Харків, Одесу, Кривий Ріг бомблять», – сказав він. У нас був шок, стало лячно. Ми не знали, як нам далі діяти, що робити. Вже згодом ми брали участь у зупинці цеху, чергували, щоб наглядати за обладнанням. Знаєте, коли цех не працює, мовчить, ця тиша дуже виснажлива для усіх, хто звик, що навколо все гуде та гуркоче. Як же ми раділи, коли отримали наказ знову запускати цех до роботи! Для мене за час війни це був один із найприємніших моментів у житті. Зараз працюю спокійно і молюся за те, щоб все гаразд було з моїм старшим сином Артемом, який зараз зі зброєю у руках захищає Україну. Мене підтримують мій чоловік Олександр, який теж військовий, прикордонник, а також молодший син Назар, він ще вчиться у школі».

Родина, колектив АЦ № 2, улюблена робота – усе це підтримує Вікторію, наповнює її  життя сенсом та яскравими емоціями. А ще наснаги та позитиву їй надає вишивка. Вікторія вишиває рушники, сорочки. Щоб вдосконалити майстерність, нещодавно записалася на курси української вишивки. Весна у неї асоціюється із квітами, сонцем, надією на краще. Вікторія хоче, щоб і ця весна була такою. Головне – вірити у Перемогу, наш народ, у ЗСУ і за будь-яких обставин завжди залишатися на позитиві.