Так пожартували у відділі кадрів нашого підприємства під час прийому на роботу Ганни Солонченко. Наприкінці 1960-х років жінка  влаштовувалася на завод після роботи на хлібозаводі, що на Червоній. Її привів сюди батько, який спочатку будував завод, а потім працював електриком на першій доменній печі. Згодом Ганна Солонченко впродовж 30 років навчала юнаків та дівчат токарській справі у єдиному в ті часи на підприємстві навчально-виробничому цеху, де готували фахівців для роботи у різних підрозділах «Криворіжсталі».

Двоповерховий будинок з червоної цегли, у якому раніше розташовувався навчально-виробничий цех, є й зараз – він знаходиться біля заводоуправління підприємства, поблизу третьої прохідної.

Коли туди прийшла працювати Ганна Степанівна, життя там вирувало. Підлітки набували там професій верстатника, слюсаря з ремонту обладнання, машиніста електромостових кранів, токаря тощо. До того ж навчалися з великим бажанням, бо це був квиток у доросле життя та початок професійної кар’єри. Щоб матеріал краще засвоювався у навчальному закладі влаштовували учнівські змагання, у яких перемогти хотіли усі.

До навчально-виробничого цеху приходили на практику і школярі. А навпроти навчального корпусу розросталися сад та виноградник, які висаджували викладачі цеху та учні-робітники, саме так було записано у їхніх трудових книжках.

«Нашим учням-робітникам було лише по 15-16 років, багато хто з них тільки закінчив 8 класів. Серед них були і криворіжці, і мешканці сіл Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської та інших областей. У нас підлітки не просто здобували професію, а й свої перші робочі місця, – говорить ветеран підприємства Ганна Солонченко. – Навчання загалом тривало півроку. Перші три місяці учні проводили у навчальному закладі, вчили теорію та закріплювали її практикою у майстернях. Працювали ми не в холосту, а виробляли невеличкі вироби для потреб заводу. Наступні три місяці навчалися вже безпосередньо у цехах під керівництвом досвідчених наставників. У більшості випадків молодь залишалась працювати там, де стажувалася».

Ганна Солонченко

Ганна Солонченко згадує, що деяким учням навчання токарській справі, яку вона викладала, давалося дуже важко. Їх лякала велика кількість важелів на токарному станку. Ганна Степанівна розповідала про значення кожного з них, все ретельно показувала, повторювала, якщо виникали додаткові питання або одразу все не вдавалося. Вона розуміла, що під час занять не лише надає підліткам корисних навичок, а і прищеплює їм любов до професії.

«На підприємство мене у 18-річному віці привів мій тато Степан Опанасович Регеда, – говорить Ганна Солонченко. – Його першою домівкою у Кривому Розі був барак на території сучасного Соцміста, тож він добре знав, у яких важких умовах доводилося жити та працювати будівельникам заводу. Потім вони з мамою отримали землю під забудову на жилмасиві «Перемога». У нас була дружна велика родина, адже у мене були ще дві сестри та два брати. До речі, потім усі вони працювали на нашому підприємстві.

Я закінчила 63-тю школу і влаштувалася пекти хліб на хлібозавод. Але хотілось більшого – працювати на металургійному заводі. Мене взяли учнем токаря. Під час влаштування я й почула фразу про хліб, сало та метал (усміхається).  

Мені здавалося, я добре знала, що таке завод, бо ще маленькою носила туди їжу для батька. Часи були не дуже ситими. Пам’ятаю, матуся наварить галушок, я несу їх, вони смачно пахнуть, а їсти так хочеться. Візьму одну галушку, з’їм, інші не чіпаю. Та коли я вже влаштувалася та потрапила на виробничі майданчики заводу, то була вражена складними металургійними агрегатами та величезними розмірами підприємства.

Токарська справа одразу припала мені до душі. Згодом я закінчила машинобудівний технікум, отримала диплом. Думала, працюватиму за спеціальністю техніка-технолога, але доля вирішила інакше. У 24 роки мені запропонували бути майстром в навчально-виробничому цеху. Як потім з’ясувалося, це була справа усього мого життя. А наш навчальний заклад з роками трансформувався у сучасний Університет АрселорМіттал, де працівники та початківці мають можливість не тільки здобувати нові професії, а й постійно розвиватися та обмінюватися досвідом».