Нещодавно декілька діб поспіль ворог особливо активно тероризував наше місто. На жаль, були вибухи, прильоти. У такі дні у кожного особливе ставлення до тривог про небезпеку – коли лунає сирена, люди поспішають в укриття. Так було і того дня, коли в Університеті АрселорМіттал тривав навчальний процес у класі внутрішнього тренера Ганни Кравченко.

Вибух і знову сирена. Люди на зупинці «Третя дільниця» спустилися до підземного переходу. Серед значної кількості народу особливо виділялася група до 30 людей, які зібралися разом і щось уважно слухали, зосереджено дивилися на якийсь плакат, жваво спілкувалися. Перехожі підходили, цікавилися і розуміли, що тут, посеред підземного переходу тривають заняття.

«Приліт за прильотом вже декілька днів поспіль – усі були дуже напружені. Але життя триває, кожному треба працювати та навчатися. До початку занять ми з колегами, які на моїх курсах набувають другої спеціальності стропальника, домовилися, якщо залунає сирена, ми негайно спускаємося або до укриття, або до підземного переходу, що на зупинці «Третя дільниця». Довго чекати не довелося. Наше навчання перервав сигнал про небезпеку, і ми поспішили до підземного переходу. Почекали там хвилин 15 і зрозуміли, що небезпека надовго. Ми вирішили продовжити навчання тут, під землею. Я сходила за навчальними плакатами і ми продовжили займатися. Час для кожного – на вагу золота, тож ми його даремно не гаяли – все встигли і завершили нашу роботу вчасно. Про якість навчання «сказали» іспити – усі здали їх успішно!», – розповідає Ганна Кравченко.

Ганна Кравченко

Удачі невдача допомогла

Ганна Кравченко закінчила коксохімічний технікум. До працевлаштування на наше підприємство вона працювала заступником технічного директора з виробництва протипожежних дверей на одному з приватних підприємств нашого міста. Так склалися обставини, що воно припинило свою діяльність, і це сталося саме під Новий рік. Ганна прийшла додому у поганому настрої і стала шукати роботу через інтернет. На екрані комп’ютера висвітилася вакансія на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Анна заповнила анкету ввечері 31 грудня 2017 року, а другого січня 2018 року їй надійшло запрошення на співбесіду, їй запропонували роботу на КХВ. 

«Лютий 2022 року, перші дні початку війни. Тоді ми ще не знали, що буде далі. Багато жінок з дітьми почали виїжджати з країни. Серед них були жінки і з нашого цеху. Тим, хто залишився у місті треба було продовжувати працювати, – говорить Анна Кравченко. – Я, операторка коксового цеху, чотири місяці підміняла диспетчера коксохімічного виробництва. За цей час багато чого нового навчилася. А ще я зрозуміла, що мені потрібна вища освіта, і у 37 років пішла її здобувати, вступивши до Запорізького університету інформації та технологій. Півтора року тому вирішила ще й стати внутрішнім тренером. Я хочу поділитися з іншими своїм досвідом, а також щось змінити на краще. Як тренерка я постійно взаємодію з людьми. Навчаю їх і сама у них навчаюся, адже люди усі різні, кожне заняття є унікальним. Наприклад, у мене навчався чоловік, у якого в родині виховується 12 дітей. Як же було цікаво передивлятися фото його родини, з яким захопленням він розповідав про свою сім’ю! Це було так круто! Бувають люди і з агресивним настроєм. Тут важливо поводитися так, щоб людина психологічно розкрилася, відчула увагу до себе, повірила тобі. І все буде добре. Перевірено на власному досвіді. За півтора року викладання в Університеті АрселорМіттал у мене не було жодної конфліктної ситуації. Тьху-тьху».

Бажання допомагати

Війна багато змінила в житті кожного. Ганна говорить, що бачить, як на краще у людей змінилися життєві цінності, ставлення одне до одного, з’явилося бажання допомагати. Від перших днів війни Ганна теж почала волонтерити. Вона і маскувальні сітки допомагала плести, і гроші на автомобіль та на дрони збирала, і навіть самі дрони теж. 

«Пам’ятаю, як на початку війни разом з іншими волонтерами ми збирали для захисників необхідні речі і відвозили їх на бойові позиції до наших воїнів. Під час одного з виїздів ми  потрапили під обстріл, – згадує Ганна. – Як же воно бахкало! Я лежу в окопі, підіймаю очі до неба і думаю, а чи сказала я своїм дітям, що я їх люблю. Було дуже страшно! На щастя, все обійшлося. А я з того часу перестала боятися. Я знаю про небезпеку, оцінюю усі її наслідки, роблю все, щоб її уникнути, обминути. Але так гостро, як раніше, я вже не боюся. На початку війни мені здавалося, якщо я скотчем обклею усі вікна і двері (вони у мене скляні) у своєму будинку, то зі мною нічого не станеться. Якою ж я була наївною. Зараз я ледь відмила той скотч (сміється). За три роки війни ми усі пристосувалися жити в її умовах. Дуже часто буває страшно, але ти вже не просто боїшся, ти думаєш що робити, як допомагати у разі необхідності, як продовжувати свою справу. Праця-навчання з колегами у підземному переході – це лише один із прикладів нашого воєнного буденного життя. Я впевнена, що кожен з нас переживав щось подібне, нестандартне. Нам кожному є про що розповісти. Головне – не забувати про це і розказувати дітям вже після нашої Перемоги!».