Розібрати тепловоз до гвинтика і зібрати, щоб він був наче новий – та легко! Так говорять про слюсаря з ремонту рухомого складу управління залізничного транспорту гірничого департаменту Максима Діденка, нагородженого до Дня компанії. Він безперечно на це заслужив, зазначають його колеги.

На підприємстві Максим Юрійович працює вже понад двадцять років. В цех прийшов після армії і серцем прикипів до цих «залізяк» раз і назавжди. Хоча копирсатися з технікою слюсарю завжди було до душі. Першою «жертвою» цього кохання став дідів мопед. Тоді десятирічний хлопець його таки розібрав, потім з дідом все наново зібрали –  і ним знову можна було їздити, розповідає Максим Діденко.

«Я не уявляю іншої роботи. Тепловози, наче люди. Кожен з них зі своїм характером, у кожного є серце – це його двигун. Ось я, як дизеліст, на цьому і спеціалізуюся, – розповідає Максим Діденко. – Щоб там не казали, а працювати мені легко, адже маю досвід і люблю свою роботу. З усім іншим впоратися нескладно. Приходить тепловоз і все, наче у людини. Спочатку діагностика. Правильно поставив діагноз – далі справа вправних рук «лікаря». В нашій «лікарській» бригаді з ремонту дизеліст Ігор Бойко, електрик Сергій Безсильний. Одній людині тут точно не впоратися. Щоб ви розуміли, дизель-агрегатна  установка (двигун разом з генератором) важить приблизно 30 тонн. Отакі «серця» доводиться «оперувати».

Одним зі складників свого успіху на роботі Максим вважає і гарних наставників. У нього це були Олександр Сторчак та Юрій Лук’яненко. А ще – допитливість та справжня любов до роботи. Він тепер і сам навчає тих, хто приходить опановувати ремонту професію. Бо фахові працівники завжди потрібні. Це, на жаль, підтвердила і війна.

Зараз 71 працівник з управління залізничного транспорту ГД служить на передовій.

«24 лютого я був  у відпустці. Про напад дізнався з новин, – продовжує слюсар. – Я знаю на власному досвіді, що таке війна (Максим був у АТО – авт.). Насправді мій колектив вона лише згуртувала, бо в нас гарні люди. Наші колеги воюють. Ми теж тут не б’ємо байдики, спочатку у вільний час плитоноски робили, зараз виготовляємо «кошки» для саперів. Зараз моя дружина з дітьми за кордоном, і ця розлука мені складно дається. Але рятує саме робота. А ще папужки-нерозлучники. В мене їх п’ятеро. Приходиш з роботи –  і наче до лісу потрапляєш, щебечуть… Нічого, все витримаємо, вистоїмо, і скоро пташки будуть про Перемогу щебетати. Дуже чекаю на повернення рідних додому і всіх наших захисників живими та здоровими. І це найголовніше моє бажання на цей рік».