Ветерани нашого підприємства долучились до волонтерських справ. Вони щиро вірять, що кожен на своєму місці може наблизити перемогу, незалежно від віку. Така діяльність мотивує і надихає.

«Лукіч, давай закладемося, війни не буде»

23 лютого відбулось звичайне засідання ради ветеранів. На ньому вирішувались буденні справи: комусь треба допомога у вирішенні юридичних питань, у когось комунальні проблеми, іншим потрібні лікування, матеріальна допомога.

Між собою активісти організації обговорювали й вірогідність початку війни. Усі відчували, що загроза є, але ніхто не вірив, що росія наважиться напасти на Україну. «Лукіч, давай закладемося, війни не буде», запропонували голові ветеранської організації Володимиру Зайцю. Пожартували, посміялися, але умови суперечки обговорювати не стали. Вранці 24 лютого, коли в українські міста та й до Кривого Рогу прилетіли перші ворожі ракети і прийшла звістка про війну, уже стало не до жартів.

«Краще б я програв цю суперечку, або взагалі для неї не було приводу, – говорить Володимир Заяць. – Спочатку я не знав, що з нами буде, що робити. Та коли прийшов до ради ветеранів, роботи туло так багато, що не було часу для роздумів. Почали приходити дуже багато людей. Їх приймали наші активісти Ганна Солонченко, Тетяна Ждановська, Людмила Рашавець, Тетяна Непомнеща, бухгалтер ради Людмила Комарова та інші. Люди несли гуманітарку, пропонували свої квартири переселенцям. Багатьох ми спрямовували до Народного дому, де централізовано ведеться робота з внутрішньо переміщеними особами. Рада ветеранів «АрселорМіттал Кривий Ріг» відгукнулася на заклик міста збирати скляні банки для виробництва тушонки для бійців, переселенців та й взагалі для створення стратегічного запасу їжі у місті. І все це на додачу до звичайних поточних справ.

А поза роботою Володимир Заяць ще долучився до інших криворізьких волонтерів. Йому доручили, як він жартує, найвідповідальнішу роботу – збирати пляшки для коктейлів Молотова. «Ні-ні, йдеться не про смітники. Я звертався до мешканців будинків нашого району, просив зносити пляшки, у кого вони є, на перші поверхи. Потім відносив пляшки до певного місця сбору», – додає Заяць.

На лавках біля під’їздів жінки більше не сидять

Бо немає часу! Щодня ветерани разом з іншими мешканцями міста поспішають до волонтерських центрів працювати.

Волонтери ОСББ Катерина Асєєва, Анатолій Шуленко, Анна Терехова, Валентина Погребняк, Тетяна Непомнеща, Валентина Майстренко

«Посидимо вже за мирних часів, тоді й потеревенимо про все», – передає слова жінок мікрорайону «Спаська» ветеран нашого підприємства Тетяна Непомнеща. З початку війни разом із сусідами вона збирала мішки для піску, допомагала одягати та годувати бійців Тероборони, ділилася медикаментами, носила речі для облаштування укріплень.

– Ви пам’ятаєте лютий і ці гори «волонтерки», яку люди поприносили до різних центрів? Усі разом, кожен на своєму фронті ми стримали перші сильні удари ворога, – говорить Тетяна Непомнеща. – Зараз забезпеченням наших захисників переважно опікуються держава і місто. Але у волонтерів роботи не меншає. Наші чоловіки допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу, що надходить з Європи. А ми, жінки, плетемо захисні сітки. До травня робили зимовий варіант, з більш темних тканин. Зараз підбираємо трохи яскравіший матеріал, щоб підходив під «зеленку» та польові квіти. Це лише здається, що плести сітку просто, але у мене не одразу все виходило. Вчилася правильно нарізати клаптики, щоб зручно було їх прив’язувати. Зараз працюю швидко, от тільки з манікюром біда (сміється).

Разом з Тетяною Непомнещою працюють й інші ветерани підприємства. Серед них Ольга Терехова, яка раніше працювала на метвиробництві, колишні коксохіміки Таміла Шевченко та Олена Дорожко.

Допомагають жінки і тим, хто приїжджає до нашого міста, рятуючись від окупації та бойових дій. Зараз багато людей із Шестерні, Заградівки, Зеленодольська, Великої та Малої Костромок тощо. Тетяна каже, що люди потребують не тільки їжі, одягу та речей першої необхідності, а й психологічної допомоги. Та до психолога не всі ходять. Часто лікувальною пігулкою стає душевна розмова  між звичайними людьми. «Зараз такий час, що осторонь нікому стояти не можна. Ми маємо допомагати один одному, бо ми одна родина у своїй країні» – додає Непомнеща.