Човнами, у тракторних причепах, велосипедами і, зрештою, автобусами – до Кривого Рогу.

На початку повномасштабної війни водії автобусів автотранспортного управління «АрселорМіттал Кривий Ріг» вивезли з окупації та з-під обстрілів сотні людей, а також брали участь в евакуації працівників нашого підприємства з сім’ями.

Знайомтеся, водії автобусів АТУ Сергій Золюк, Владислав Каблуков, Олександр Рабцун, Сергій Жук. Зібратися разом для них – проблема, адже щодня кожен зайнятий своїми мирними робочими справами – розвозить працівників підприємства виробничими маршрутами. Ось і зараз Олександр Рабцун – у рейсі.

Та на початку повномасштабної війни маршрути водіїв зійшлися в єдиний, яким  вони здійснювали особливі рейси, щоб вивезти людей з окупованого Архангельського у Херсонській області. Це саме там, де знаходиться наш «АрселорМіттал Берислав», на якому видобувається вапняк.

«Це був звичайний робочий день, якщо таким його можна було назвати на початку повномасштабної війни, коли ворог наступав на всіх фронтах шаленими темпами, – згадує Владислав Каблуков. – Тоді наш звичайний маршрут змінився – треба було їхати за людьми, які виходили з окупованого Архангельського та найближчих сіл, які опинилися під росіянами. Часу на розмови не було, за мить ми вже були в дорозі. Якщо чесно, тоді ми ще мало розуміли, що таке «руський мир», і якими звідти виходитимуть наші люди. Та коли побачили, стало зле. Рання весна, холодно, а люди – старенькі, жінки з дітьми, хто в чому: халатах, капцях на босу ногу, без речей, брудні, втомлені, подекуди мокрі».

«Бачити такий стан людей було найважче, – до розмови долучається Сергій Золюк. – Дорога з неволі у них була особливою. Перш ніж сісти до автобусів підприємства люди долали складний і у прямому сенсі небезпечний для життя шлях. З окупованого Архангельського росіяни не дозволяли мешканцям виїжджати. Натомість грабували, вбивали, морили голодом. Єдиним шляхом порятунку звідти було переправитися у човнах через річку Інгулець до селища Зарічного. Переважно переправа тривала вночі, щоб ворог нічого не бачив. Та без обстрілів, на жаль, не миналося. А далі люди їхали у тракторних причепах, найчастіше лежачи, щоб не видно було, що там хтось є. Наші військові зустрічали людей, збирали та підвозили до наших автобусів. Вже у безпеці ми везли людей до Кривого Рогу до нашого санаторію-профілакторію «Джерело». І таких евакуаційних рейсів у нас було декілька, доки не вивезли усіх, кому вдалося вийти з окупації».

«До автобусів люди з Архангельського та інших окупованих сіл Херсонщини добиралися хто, як міг, найчастіше – велосипедами, – говорить Сергій Жук. –

Ви б бачили ту гору кинутих велосипедів, бо в автобус з ними не сядеш! Зазвичай, люди їхали мовчки, бо кожен був змучений і у стресі. І це зрозуміло. Вже потім ми дізналися про те, що там відбувалося. Люди пережили масові грабежі, окупанти вивозили з осель все, що бачили, забирали їжу. Там почався голод. Один чоловік розповідав, що їм, аби вижити, доводилося їсти дерть. А ще окупанти руйнували усе на своєму шляху, і житлові будинки також. У людей не було вибору, треба було рятуватися, хоча це було і дуже небезпечно».

Згодом у водіїв АТУ були й інші евакуаційні рейси. Вони вивозили мешканців Інгульця, коли загарбники підійшли до міста дуже близько і там почалися обстріли градами. Везли до Польщі родини працівників наших підприємств тощо. Як кажуть водії, роботи з порятунку було багато, але про неї не говорили. Натомість активно діяли, адже була мета – допомогти людям, та бажання сумлінно виконати свою роботу.

Фото з відкритих джерел.