Мешканець миколаївських степів Євгеній Копосов потихеньку звикає до залізничних гудків, стукоту колес та промислової музики цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Рятуючись від війни, Євгеній нещодавно разом з родиною переїхав до Кривбасу та влаштувався на роботу до залізничного цеху № 2 нашого підприємства.

Зараз Копосов проходить стажування, вчиться на помічника машиніста тепловозу. За півроку планує опанувати ще й професію складача вагонів. Як він сам жартує, його життя – це постійне навчання. А раніше на рідній Миколаївщині він працював на заводі, де виробляли якорі для суден, був охоронцем, підприємцем, трактористом та комбайнером у своєму рідному селі Сергіївка Баштанського району.

«Щовесни я сідав на трактор, сіяв та обробляв поля. Ми вирощували пшеницю, ріпак, ячмінь. В середині літа пересідав на комбайн і збирав урожай. Потім знову пересідав – вже до автомобіля і привозив до села різні товари, харчі. Роботи не боюся», – говорить Копосов.

Війна застала Євгенія саме під час чергової поїздки, коли з Миколаєва привіз до села рибу. Від сусіда дізнався про початок воєнних дій і спочатку не повірив у це. Та коли подивився новини, побачив у районі черги біля автозаправок та банкоматів, почув розмови стурбованих цією звісткою людей, то зрозумів, що в Україну прийшла біда. Вже наступного дня Євгеній організував у селі самооборону.

«Спочатку відгукнулося лише 12 чоловіків. Усім здавалося, що війна десь там, далеко, – продовжує Євгеній Копосов. – Та коли до села привезли перших двохсотих, наших друзів-сусідів, то цього ж дня охороняти село прийшло вже 64 чоловіки. Мисливці взяли з собою зброю, звичайні селяни – ножі, сокири, одним словом те, що було. Організували світломаскування, попередили мешканців села, щоб ті після шостої вечора не виходили на вулицю. Патрулюючи вночі, ми орієнтувалися на гавкіт собак. Одразу йшли туди і дивилися, в чому причина. Потім люди нам казали, що завдяки охороні вони могли вночі спокійно спати. Але цей спокій тривав недовго – в поля біля села почало прилітати».

Ввечері 24 березня тероборонівці під час чергування побачили на дорозі багато військових і здалеку не могли зрозуміти, чи то наші, чи окупанти. Військові теж звернули увагу на людей з рушницями, і також не підходили. Євгеній запропонував почекати до ранку і влаштувати перевірку відомим словом «паляниця». З першими променями сонця до них прийшли розвідники. Виявилося, що це були наші хлопці з Волині. Роззнайомилися, поділилися один з одним харчами, теплими речами, цигарками. Військові порадили мешканцям їхати з села, адже бої точилися вже за 30 кілометрів.

«Із жінкою ми вирішили не поспішати покидати рідну домівку, бо це дуже важко, – розповідає Євгеній. – Але за декілька днів почалася евакуація. Я й сам на своєму автомобілі перевозив односельців до Кривого Рогу. Під час другого рейсу над нашим селом «гради» літали у прямому сенсі над головами людей. У райцентрі вороги поцілили у школу та у кладовище. Як доїхав додому, не пам’ятаю. Забрав дружину і двох наших діточок. Спочатку поїхали до Кривбасу, а потім до Буковелі. Та всиділи там лише два тижні, дуже захотілося бути ближче до дому. Тим більш, що у нас є житло у Кривбасі. Ми берегли його для дітей. Тепер Кривий Ріг став нам домівкою».

Євгенію пощастило з роботою. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють його родичі, які і порадили йому в пошуках роботи звернутися на підприємство. Тут йому запропонували стати помічником машиніста тепловозу. Влаштувався швидко. Євгеній каже, що професія цікава, він вчиться із задоволенням. Можливо, й надалі залишиться тут, хоча земля, зізнається, тягне додому. «Головне, щоб війна скоріше скінчилася. А все інше буде в порядку», – каже Копосов.