Вулиця Криворіжсталі – місце на карті – центр життя
Продовжуємо розповідати про вулицю Криворіжсталі, яка межує з нашим підприємством, названа на його честь та на яку виходять п’ять прохідних «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Сучасна вулиця Криворіжсталі протягнулася майже на три кілометри. Для зручності часто її просто позначають «районами»: Перша та Третя дільниці, 15 школа, Червона. Про їхнє життя згадують та розповідають ветерани нашого підприємства і мешканці вулиці.
«Все вирує, ще й трамваї ходять»
Із захопленням згадує про перші позитивні враження від Кривого Рогу ветеран нашого підприємства Раїса Рудчик. До Кривбасу вона приїхала у 1969 році із селища Петриківка Черкаської області. Її у гості запросила родичка, запропонувавши подивитися Кривий Ріг – залізне серце країни. Тоді Раїса навіть гадки не мала, що незабаром працюватиме у самому центрі цього «серця» – на Криворізькому металургійному заводі, що її життя буде міцно пов’язане із вулицею Криворіжсталі, а мешкатиме вона поряд з нею – у районі зупинки 15 школа.
«Ця вулиця одразу стала рідною для мене, а щоденною дорогою на роботу – міст на Першій дільниці. Ним я ходила на роботу 37 років, – говорить Раїса Рудчик. – Вперше по мосту я пройшлася у 18 років, коли влаштувалася сортувальником-здавальником металу на перший блюмінг».
Раїса Олексіївна згадує, колись вулиця мала дещо іншу інфраструктуру. Наприклад, на Першій дільниці знаходилися великий продовольчий та овочевий магазини, кулінарія, де після зміни люди купляли додому котлети, вареники та інші смаколики. Дитячі іграшки, парфумерію, косметику та електротовари можна було купити у магазині на 15 школі, а ближче до Червоної – придбати взуття. Там був і магазин меблів.
«А який красивий одяг шили в ательє на Першій дільниці, яке знаходилося в одному із котеджів, поряд із мостом на завод. Там я собі замовила велюрове плаття «бутилочного» кольору, а зачіску робила у перукарні поряд, – говорить Раїса Рудчик. – Своїх дітей я водила до дитячого садочку на Першій дільниці. Цей будинок стоїть і зараз, щоправда, садочка там вже давно немає. А у ресторані Ластівчине гніздо ми з колективом цеху відзначали свята та дні народження. Зараз цей будинок став торговельним центром. Приміщення готелю, який був поряд з рестораном, зараз, на жаль, занедбане. У Палаці культури будівельників (на сьогодні Народний дім) я проходила курси крою та шиття, а донька вчилася там танцювати. Взагалі для мене вулиця Криворіжсталі була і залишається одною із центральних та улюблених вулиць міста».
Завербували… і сподобалось
«Зупинка Перша дільниця. Навколо лавки для очікування трамвая, поряд у старовинному кіоску з колонами продають смачне морозиво. Навкруги багато дерев, кущів, квітів. На зупинці стоять величезні стенди з афішами про кінофільми, інформацією про гуртки в ПК, розкладом танцювальних вечорів. Саме на цих танцях я і познайомилася зі своїм чоловіком, він працював водієм, возив землю та матеріали для будівництва заводу», – розповідає ветеран нашого підприємства Євгенія Бондаренко.
До Кривого Рогу Євгенія приїхала у 1958 році із Рівненської області. Потрапила сюди за вербуванням, коли набирали людей для будівництва доменної печі № 4. На завод Євгенія Бондаренко влаштувалася старшим стрілочником у залізничний цех № 1. Понад 20 років пропрацювала на станції Прокатній.
«Все наше життя оберталося навколо вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів, – говорить Євгенія Тихонівна. – Перша дільниця – це дорога на роботу і гарний відпочинок після неї у ПК. І мешкала я там поряд – у гуртожитку № 5, зараз цього будинку вже немає. До Соцміста та у «Город» ми їздили трамваєм. Тоді ходили ще старі вагони. У салонах були дерев’яні лавки, а квитки треба було пробивати компостерами. На Червону ми ходили по свіжий хліб та за булочками. Я пам’ятаю, що посеред залізничної площі була велика кругла клумба. Її, розвертаючись, обминали автобуси. До старого заводоуправління ми ходили через Третю дільницю і, зазвичай, просто через колії, бувало й попід вагонами пролазили. Зараз так я б не вчинила».
Квартиру Євгенія Бондаренко отримала теж біля вулиці Криворіжсталі у двоповерхових котеджах (мешкає там і зараз). Вікна її квартири виходять на 15 школу, тому вона добре пам’ятає, як та змінювалася – зносили стару одноповерхову будівлю та будували вже сучасні корпуси.
Згадує Євгенія Тихонівна і про «банні» дні. Хоча лазня і не знаходилася на вулиці Криворіжсталі, але наводити чистоту туди ходили багато її мешканців. Будівля цієї лазні стоїть і зараз, щоправда, занедбана.
«Вербування на завод стало для мене доленосним, місто одразу мені сподобалося, а життя наповнилося подіями. У мене гарна родина. Зараз радують донька, двійко онуків та 17-річний правнук. Життя вдалося», – усміхаючись, каже Євгенія Бондаренко.
Знає «душу» кожного криворіжсталівця
Щоранку Райосю Кузіну можна бачити на транспортній зупинці на Червоній – вона поспішає на роботу до «тисячки». Хтось скаже, що ж тут такого. А унікальність у тому, що Райосі Олексіївні 94 роки. З 1968 року вона мешкає на Червоній і працює лікарем-рентгенологом. Переважна частина її робочого життя пройшла у лікарні на Третій дільниці.
«Родом я із Дагестану, мої батьки переїхали туди, тікаючи від голоду. До Кривого Рогу я приїхала у гості до сестри. Місто мені так сподобалося, що я вирішила залишитися тут жити, – розповідає Райося Кузіна. – У 1957 році я закінчила Дагестанський медичний інститут. В ті часи на Третій дільниці почала працювати друга міськлікарня, тому влаштувалася туди. Це був великий комплекс на 700 місць, де приймали лікарі майже за всіма напрямками. У цій лікарні обслуговувалися як працівники металургійного, коксохімічного виробництв, так і мешканці сучасної вулиці Криворіжсталі та прилеглих до неї районів. Ми робили флюорограми 53 тисячам людей, приймали їх у дві зміни! Діяв пересувний флюорограф для цехів заводу. Так що можна сказати, що я бачила «душі» майже кожного криворіжсталівця, мешканця цього району».
У ті часи лікарня була зразковою. Щоб працювати там, лікарям необхідно було пройти серйозний конкурс, у результаті якого колектив лікарні складався із медиків, які приїхали до Кривбасу із різних куточків країни. Щоб їм було де жити, на Червоній, поряд із залізничною площею, побудували будинок. Цікавий історичний факт – до другої світової війни на цьому місті знаходилася поліклініка для будівельників, працівників нашого заводу та їхніх сімей. Поліклініка була двоповерховою, мала 10 медичних кабінетів з необхідним обладнанням. Але найбільше, що на той час вражало і медпрацівників, і відвідувачів, – це м’які дивани, вкриті білими чохлами, які знаходилися у фоє другого поверху. Для тих часів це було дуже великою розкішшю. На жаль, цю поліклініку розбомбили ще на початку війни.
«Червона та Третя дільниця стали центрами мого життя, – продовжує Райося Олексіївна. – А сусідство із підприємством сприяло тому, що мій син Тимур Кузін теж працював на ньому. Його знають за працею у профспілковому комітеті. Я теж бувала на підприємстві, але не на всій його території. Як і більшість мешканців цього району, я уявляю завод по його «верхівкам»: трубам, градирням, дахам цехів. І я рада, що і зараз можу допомагати людям, які працюють на підприємстві та живуть у місті поряд зі мною».
