Наш колега з «АрселорМіттал Берислав» вирвався із окупації.

На кухні санаторію-профілакторію «Джерело» він робить собі ранковий чай. «Тихо тут, спокійно. Але ця тиша чомусь вбиває. Усі думки – про дім, роботу, рідне селище», – говорить Микола Кіріяка.

До «Джерела» він приїхав 27 квітня разом із великою родиною. Їм пощастило вибратися із окупованого Архангельського, де знаходиться підприємство з видобутку вапняку «АрселорМіттал Берислав». Саме там, на станції Блакитній він працював змінним майстром і робітником, відвантажував продукцію бериславського заводу для криворізького підприємства.

«Коли прийшли росіяни, почалися біди у селищі, – згадує Микола Миколович. – За два дні вони зруйнували та потрощили майже всю інфраструктуру. Просто на вулицях, біля місцевого училища вони копали траншеї для своєї техніки. Позламували та пограбували магазини. Щось взяли собі, а решту висипали на подвір’ї біля церкви. Закликали нас йти туди і брати речі. Навіщо це було, не знаю. Можливо, картинка для їхніх ЗМІ була потрібна. Але наші люди навіть не глянули в той бік. Ворогів ми ігнорували».

Микола Кіріяка розповів, що спокійного життя росіянам не давали наші ЗСУ. Під час одної з атак їх так «вжарили», що вони накивали п’ятами в іншу частину селища. Завдяки цьому утворився коридор, яким можна було виводити людей до річки Інгулець та переправляти їх на інший берег.

«Людей перевозили надувними човнами цілодобово, без перерви. Тим, хто це робив, я б героя дав, чесно. Односельці допомагали малим діточкам, стареньким, інвалідам. Велике спасибі Леоніду Смоляренку, директору «АрселорМіттал Берислав». Він дбав про кожного робітника підприємства, про кожного мешканця селища, допомагав, організовував евакуацію. Він зробив дуже багато для людей!

На територію самого підприємства було важко дивитися. Окупанти зруйнували промислові споруди, потрощили техніку, а кар’єр зробили своїм опорним пунктом, все підтягували туди нові сили», – згадує Микола.

Через річку переправилася і родина Миколи Кіріяки. А він залишився в Архангельському, щоб дбати про тих, хто залишився.

Тим часом, як розповідає Микола Миколович, до селища зайшла свіжа порція окупантів. Вони були злішими і поводилися, як господарі. Ходили по домівках, погрожували людям, наставляли на них зброю, грабували. Особливо їх цікавило, хто був у теробороні. Та наші своїх не здавали. На щастя, масових розстрілів у нас не було. Окупанти вбили лише одного чоловіка, який перелякався та почав тікати. Ще двох жінок вбило вибухами.

Згодом люди почали відчувати нестачу їжі. Звичайно, у кожного в селі були запаси, але вороги все повигрібали. Архангельці ділилися один з одним всім, що залишилося. Микола каже, що від цього односельці стали ще ріднішими та згуртованішими. «Потайки від ворога люди продовжували переправлялися через річку. Село майже обезлюдніло, і я вирішив, що вже й мені час їхати, –  продовжує Кіріяка. – Переплив на інший бік річки, до Кочубеєвки їхав трактором, у його причепі було майже 100 чоловік. А далі – вже автобусом «АрселорМіттал Кривий Ріг». Нас привезли до «Джерела», влаштували, нагодували, забезпечили необхідним. Трохи прийду до тями та буду влаштовуватися на роботу. Я вірю, що Архангельське скоро звільнять і ми зможемо повернутися додому. Роботи там буде безліч, бо ворог наробив чималої шкоди. Але нічого, головне, що ми живі і працьовиті. Впораємося з усім!»