Повна зупинка коксової батареї – це її загибель. У воєнний час через нестачу сировини для коксових батарей постало питання їх збереження. Тому на коксохімі вдалися до гарячої консервації КБ, тобто переведення їх на тихий хід.

Розповідає газівник коксового цеху № 1 КХВ Костянтин Іосіпов: « Коксова піч в роботі – це наче каструля з борщем на плиті. Коли вона повна, то частину температури вбирають інгредієнти борщу. А що буде, коли поставити на піч порожню каструлю? Вона згорить. Так і з нашими КБ. Без вугільного концентрату може відбутися невиправне руйнування вогнетривкої кладки, вертикалів. Але завдяки спільним зусиллям команди коксохіміків ми цього не допустили, зберегли наших годувальниць».

Попри тихий хід заводу, у працівників коксохіму роботи суттєво додалося. Майже десята частина колективу КЦ-1 мобілізувалась до лав ЗСУ або вимушено виїхала. Ті працівники, які залишилися, змушені працювати не лише з більшим навантаженням, а ще й опановувати нові технології.

В.о. начальника КЦ-1 Ярослав Дячук каже, що зазвичай для обігріву печі при роботі використовується коксовий газ, а за умов гарячої консервації його не вистачало, тому запозичили досвід у польських колег і замінили його на суміш природного газу з азотом. «Зараз поступово відновлюється логістика, до нас починає надходити «їжа» для КБ – вугільний концентрат. І ми нарощуємо темпи та потужність роботи коксових батарей», – додає Дячук.

«Під час війни наше завдання – працювати і за себе, і за хлопців на передовій. Потрібно зберегти їхні робочі місця, – продовжує Іосіпов. – Полишити зараз рідне місто, рідне підприємство, де я відпрацював вже 26 років, думки не виникало ані в мене, ані в моєї дружини Світлани, яка працює зі мною в цеху тунельницею. Ми віримо в нашу перемогу. Працюємо для цього на коксохімічному фронті. Я вважаю, перемога України – це лише питання часу. Ресурси та сили для цього в нас є!»