20 червня світ відзначає День біженця. Але кидати рідну домівку важко не лише тим, хто перетинає кордон в пошуку прихистку, а й тим, хто залишається в Україні. Таких українців – мільйони. Через окупацію рідного села не може повернутися додому й Іван Сокирко, мешканець  Малої Олександрівки в Херсонській області. Чоловік був змушений виїхати всією родиною до Кривого Рогу на початку квітня. З дружиною, маленьким сином та матір’ю він знайшов прихисток у родичів. Хочемо поділитися з вами його історією.

Наше місто для Івана не чуже, адже колись він тут навчався у Криворізькому коксохімічному технікумі на електрика. Але після навчання хлопець повернувся до рідної домівки. Сокирко говорить, що тепер мальовниче село на березі Інгульця не впізнати. Дуже важко жити, коли земля та хати постійно здригаються від обстрілів, коли до тебе в дім можуть вдертися чужі люди зі зброєю в руках, які приїхали вбивати.

«Крізь наше село проходить траса на Миколаїв, і вже з початку березня нею почала їхати ворожа техніка. Десятками рухалися танки, БТР, КрАЗи. З села тоді ще ніхто не збирався виїжджати. Усі сподівалися, що наші хлопці швидко впораються з окупантами, і ті тікатимуть цією ж трасою швидше, ніж заїхали. Та не так сталося, як гадалося. Першим до Малої Олександрівки зайшли російські «омонівці». Вони заходили до хат і шукали своїх дезертирів. Місцевих не чіпали. А потім почалися артилерійські «дуелі». На село летіло все підряд. Тоді вже люди почали їхати з села», – розповідає Іван.

До війни Сокирко встиг попрацювати чимало: виготовляв та встановлював вікна, обробляв чималий пай землі, був кур’єром «Нової пошти», працівником інтернет-провайдеру «Каховка. Net». Каже, що трудитися на рідній землі та для рідних людей було в радість для нього. Та «визволителі» позбавили Івана цієї радості.

Найгірше почалося, коли до села зайшли російські військові-буряти, для яких грабувати оселі та відбирати телефони у людей було нормою. Одного разу сусіда, який випасав корів біля річки, заради розваги п’яні військові поставили біля стіни та почали «розстрілювати», на щастя цілили повз. На замінованих ворогами берегах річки постійно підривалися не лише скот, а й люди. 

«Окупанти встановили гармату безпосередньо на скіфській могилі біля села і гатили по наших військових на протилежному боці Інгульця, – продовжує Іван Сокирко. – Прильоти від наших хлопців у відповідь нас не лякали, люди розуміли все. Але бомбити почала й ворожа авіація, артилерія. Летіло майже цілодобово, не рятували навіть підвали. Тому вирішили їхати. Спочатку поїхала дружина з трирічним сином. Їх вивозив мій друг, який працював поліцейським».

Ще на початку березня Іван створив у Вайбері закриту групу, де односельці та мешканці навколишніх сіл могли обмінюватися інформацією про пересування військ окупанта та про ситуацію взагалі. Саме в цю групу почали надходити й перші більш-менш безпечні маршрути евакуації від тих, хто зміг виїхати.

Сокирко не скаржиться, хоча його й змусили залишити будинок, який з такою любов’ю вони облаштовували всією родиною. Відібрали навіть старенькі автівки, на яких він працював. Трудівницю «Оку» окупанти перефарбували у чорний колір, намалювали на ній «бетмена» і гарцювали околицями, доки не спустошили бак. Та не про матеріальне, а про своїх односельців він говорить найбільше.

«Наші місцеві поліцейські їздили селом навіть тоді, коли дорогою вже йшли окупанти. Хлопці патрулювали вулиці, щоб не було пограбувань, намагалися охороняти мешканців Малої Олександрівки. До тих, хто потребував медичної допомоги, виїздила місцева лікарка. Їй довелося в складних умовах лікувати людей і від серцевих нападів, і від застуди через довге перебування у підвалах, і навіть пологи приймати. І вони теж справжні герої, хоча і не у військовій формі», – розповідає Іван.

В селі ставало все небезпечніше. Тож слідом за дружиною та сином мусив виїздити й Іван разом з матір’ю. Їхали і молилися, бо через кожні 300 метрів на блокпостах окупованих територій Херсонщини Сокирка зупиняли та обшукували.

Що з його домівкою, зараз Іван дізнається хіба що з коротких поодиноких повідомлень від бабусі та дядька, які залишилися у селі.

У Кривому Розі родина Сокирко одразу ж почала шукати роботу, адже сидіти склавши руки вони не звикли.

Іван вдячний криворіжцям за прихисток, але говорить, що понад усе чекає на повернення до рідної Малої Олександрівки, бо там дім і земля, яка чекає на свого господаря.