16 грудня святкуватиме своє 90-річчя один із найдосвідченіших у ремонтній справі підрозділів – ремонтно-механічний цех № 1 Ливарно-механічного заводу.

Дата народження цього цеху передує даті, коли забилося серце «Криворіжсталі». Своє 90-річчя завод визначатиме у серпні 2024 року. А ось РМЦ-1 цей почесний ювілей святкує першим. І не випадково, адже будівництво будь-якого промислового підприємства та робота численного устаткування в усі часи не можливі без запчастин та вузлів, які виготовляються у ремонтних цехах.

Перші кроки

Ремонтно-механічний цех №1 ввели в експлуатацію 16 грудня 1933 року. На той час обладнання розташовувалося на відкритих майданчиках цеху, а його стіни та дах ще продовжували будувати. Зведення даху будівлі цеху було закінчено лише у 1936 році.

«Цікаво і складно було збирати історію цеху, але це того вартувало. З чотирьох різних версій народилася єдина. Для нас це важливо: адже як людина без родоводу, так і цех. Історія походження РМЦ-1 унікальна. Недаремно ж, у нас є дільниця унікальних верстатів, – усміхнувся начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Завод будувався у голодні тридцяті роки. Тому сюди стікалися робітники з усіх сіл, не всі навіть вміли читати. Уявіть, як складно людям було працювати на американському та німецькому обладнані, адже починали з нього. Але впоралися, освоїли. Ми й зараз – цех з міцним характером. На мою долю як керівника цеху прийшлося два складних випробувальних етапи. Першим став 2014 рік, початок війни з російським агресором. Тоді саме завершувався капремонт доменної печі № 8.  А необхідні запчастини виготовлялися на підприємствах, які опинилися на окупованій території Донецької та Луганської областей. Тоді адміністрація заводу вирішила освоїти виготовлення запчастин у цехах механо-ремонтного комплексу, до якого на той момент входив наш цех».

Начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний

Захист, який народжується в цеху

Колись розвиток цеху перервала Друга світова війна. Цього разу – війна з російським агресором. Друга потужна хвиля випробувань накрила цех у лютому 2022 року. Сьогодні з 313 працівників цеху 47 служать у лавах ЗСУ, два герої, на жаль, загинули, ще один захисник вважається зниклим безвісти.

«22 лютого у всіх нас був шок. Але працівники цеху досить швидко оговталися, зібралися і працювали практично без зупинки, – розповідає начальник цеху. – Було непросто. Люди підходили до мене і запитували: «А що далі? А як нам діяти?». Заготовлених відповідей у мене не було. Ходив цехом, розмовляв з кожним особисто. В результаті у мене майже ніхто не виїхав у евакуацію, залишилися працювати. Ми допомагали місту у складні часи. Наприклад, коли зруйнували Карачунівську дамбу, то працівники нашого цеху долучилися до виготовлення шандорів дамби. Тоді рахунок йшов на хвилини, адже збігав не лише час, а й вода, яка топила місто. Тоді довелося приймати нестандартні рішення, виготовляти нетипові для нас деталі та запчастини. Але про це детальніше розповідатимемо вже після Перемоги. Втім вже сьогодні дякую кожному з працівників цеху. Хочеться сказати: ви всі унікальні, всі професіонали!»

Жіноче поповнення цеху з міцним характером

До складу РМЦ-1 сьогодні входить дев’ять виробничих дільниць: підготовки виробництва, інструментальна, універсальних верстатів, ковальська дільниця, мехобробки, унікальних верстатів, кранового обладнання, електрослужби та ремонтно-складальної ділянки. Саме тут ремонтуються деталі та виготовляються вузли та запчастини для доменних печей, прокатних станів та МБЛЗ, копрового і конвертерного цехів, блюмінга. І портфель замовлень постійно розширюється. Цеху складно, адже через мобілізацію та відтік кадрів не вистачає кваліфікованих працівників. Але РМЦ-1 не звик здаватися. Біля верстатів з’являється все більше жіночих облич.

«Я з родини металургів, –  розповідає верстатниця широко профілю Ольга Вакуленко. – В мене на заводі працювали дідусь, бабуся та мати, ще й досі працюють батько та тітка. А я спочатку обрала торгівлю. Але, напевне, долю не змінити, і я прийшла до заводського цеху. Звісно, спершу шокували розміри цехів та обладнання, було лячно. Я ж була від цього далекою. Але врятувало те, що тут працюють надзвичайні люди, які завжди підтримають та допоможуть. І ось за місяць я вже виконую певні операції на свердлувальному верстаті. Це ж цех необмежених можливостей! У нас безліч верстатів. Ти можеш постійно освоювати нові, рухатися вперед. Не відчувається, що цеху 90 років, адже запал у нього ще той!»

Верстатниця Юлія Васалатій допомагає Ользі опановувати свердлувальний верстат. Колись в цех її саму привела бабуся, яка працювала на зубофрезерувальних верстатах.

«Я розповідаю своїм дітям, що працюю в цеху, який може все відремонтувати та виготовити: від маленьких болтів до здоровезних деталей та вузлів, – говорить Юлія. – Сумую за тими часами, коли в цеху було багато працівників, цех звучав, наче вулик. Але я вірю в майбутнє цеху. Він для мене –майданчик для розвитку. Ось зараз я вчу Олю працювати на свердлувальному верстаті, а сама опановую верстат з ЧПУ. В нас багато хлопців мобілізовані, тож ми зараз працюємо за них. За роки, що я тут працюю, постійно оновлювався верстатний парк. На жаль, війна цьому стала на заваді. Але вона не заважає нам освоювати новий асортимент замовлень. Багато підприємств зруйновані, і ми маємо їх замінити, аби наш завод не зупинився через брак деталей чи неможливості ремонтів».

Верстатниця Юлія Васалатій

Наталія Жемчугова прийшла до цеху у 17 років. З самого початку вона на цех дивилася зверху в прямому сенсі – працювала машиністом крану. А через 12 років вирішила, що хоче навчатися на заточувальника. Зараз вона на верстаті заточує свердла, різці, фрези, мечики. А потім за допомогою цього інструмента її колеги виточують деталі, ремонтують обладнання.

«В мене стільки позитивного пов’язано з цехом! –  розповідає заточувальниця Наталія Жемчугова. – Цех мені просватав чоловіка. Я працювала на крані, а він внизу на верстаті. Олександр і зараз працює фрезерувальником в цеху. Я дуже ціную в людях надійність. І цех у нас надійний. Попри 90-річну історію він сучасний, хоча, звісно, ще багато потрібно оновлювати. Цех стояв 90 років і ще буде стояти, пережив Другу світову і цю переживемо».

Заточувальниця Наталія Жемчугова

Про ковальське щастя

З ковальської дільниці РМЦ-1 продукція прямує до інших ремонтних цехів, там її обробляють на верстатах, а потім вже збирають у різні вузли. Якщо неправильно викувати, то згодом в деталях трапляються тріщини, обладнання швидко зношується та руйнується, внаслідок чого можуть виникати аварійні ситуації. Але завдяки майстерності ковалів, серед яких і коваль на молотах Олександр Жданов, вся продукція з цієї дільниці виходить зі знаком якості.

«Колись я навчався в автодорожньому технікумі, працював водієм, але мене завжди вабила ковальська справа. Напевне, це почалося з казок, – усміхається Олександр. – Але працювати на промислових молотах, то не схоже на казкову кузню на ковадлі. Зараз я працюю на семитонному молоті. Уявляєте його міць?»

Щоб стати досвідченим ковалем, треба роками вчитися. Треба вміти читати креслення, бачити у тримірному просторі майбутню деталь, знати характер кожного виду сталі – її склад. Коваль – це людина-рентген, адже має на око розрізняти температуру зливків-заготовок, бачити і вираховувати, як після кожного удару змінюються їхні розміри.

«Мій молот, то для мене справжня тренажерна зала, – продовжує Олександр. – Отак попрацюєш і точно матимеш гарну фізичну форму. А якщо серйозно, то ковальська праця важка, але дуже потрібна та відповідальна. У цьому, як на мене, і є ковальське щастя. За 90 років зроблено вже багато. Тепер ось очікуємо нашу Перемогу. Дуже хочеться кувати замовлення, з яких почнеться відновлення країни після війни. Тому усім колегам і цеху бажаю, щоб наступний день народження цеху ми святкували гучно та широко, щоб усі хлопці повернулися з війни додому, і ми почали відбудовувати зруйновані міста та села. Ось у цьому я і бачу перспективу розвитку нашого цеху – не зупинятися!»