Телефон клацнув повідомленням, і Юлія не повірила своїм очам. Це був вірш, який написав її брат, присвятивши його своїй коханій дівчині Неонілі. У Юлії  перехопило подих , адже цей вірш вона отримала вже після року з дня героїчної загибелі свого брата – командира мінометної батареї, а у мирному житті ремонтника сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Владислава Дюринського.

«Влад ніколи не писав вірші. Ми з матусею були шоковані, дізнавшись, що він «взявся за перо» і висловив на папері любов та емоції до своєї коханої дівчини Ніли. Ми були здивовані ще й тому, що про це дізналися вже після загибелі Влада, – розповідає його сестра Юлія. – Так, віршоване повідомлення від Влада, та ще й з його жартівливими поясненнями у прозі, нам надіслала Ніла. Але це сталося вже після роковин його загибелі. Було таке враження, що Влад таким чином звернувся до нас зі світу, де зараз живуть наші полеглі Герої».

27 квітня 2023 року

«Тук-тук», – наполегливо натякаючи на сонну атмосферу, заколисував потяг. Але як тут було спати, коли через вагонні вікна до пасажирів «усміхалася» квітнева природа, яка оживала після холодної зими, а у самому вагоні весело гомоніли пасажири.

Серед них було багато хлопців-військових, які їхали з «учебки» до місця служби.

Неоніла та її подружка Вікторія прямували зі Львова, куди вони їздили на вихідні, додому до Хмельницького. Ніла дивилася у вікно і раділа, що їм таки вдалося вчасно сісти на потяг, адже дівчата не розрахували час і дуже запізнювалися на посадку. Тепер, коли переживання від поспіху залишилися у минулому, а вони вже влаштувалися на своїх місцях у плацкартному вагоні, Ніла могла  поринути у спогади про враження від відвідування старовинного та дивовижного Львова. «Яке ж це місто красиве, скільки там різних подій відбулося, а скільки закоханих блукали його вуличками!» Її думки перервали молоді хлопці у формі ЗСУ, які з цікавістю зазирнули до купе, в якому їхали дівчата. 

«Військових у вагоні було багато, усі вони їхали організовано, – розповідає Неоніла. – До нас хлопці зазирали увесь час, вони жартували, пропонували різні смаколики. Ми їм дякували за увагу, казали «спасибі» за наш захист та чемно відмовлялися від подальшого спілкування. Вже потім я зрозуміла чому, адже того квітневого дня доля готувала мені зустріч з Владиславом.

Коли він зайшов до купе, у мене наче серце смикнулося, я не могла відвести від нього погляд (усміхається). Влад був наче сонечко, він випромінював позитив, багато жартував, розповідав цікаві історії. «Very good» – часто повторював Влад. Він одразу підсів до мене, і всю дорогу ми розмовляли. Мені довелося з’їсти усі цукерки, якими він мене пригощав (знову сміється). У мене з’явилося таке відчуття, що він рідна людина, що я знаю його вже дуже давно. Ми й не помітили, як доїхали до Хмельницького. Влад вийшов на перон, проводив мене і сказав чекати листів та дзвінків від нього. Довго на них чекати не довелося, Влад одразу дав мені знати, що до місця призначення доїхав нормально. Ми почали зустрічатися, і плани у нас, повірте, були великі…»

19 листопада 2023 року

Командир відділення мінометної батареї Владислав Дюринський був на бойовому завданні поблизу Кліщіївки. «Бої тут великі, ворога багато, але, вище носа, повірте, ми їм добряче «насипаємо». У нас все Very good, хлопці так налаштовані, що росіяни довго пам’ятатимуть наш палкий «прийом». Так писав Влад у повідомленнях до сестри Юлії та вже до своєї нареченої Ніли. Після бойового завдання він планував освідчитися дівчині. Вона вже чекала його у місті Дніпро, Влад мав приїхати до неї згодом, після бойового завдання, він вже відпросився для цього у свого командира.

Чергування добігало кінця, хлопці стояли біля автомобіля, планували збиратися і… пролунали свист, вибух, а потім запанувала тиша…

«День, який міг би стати найурочистішим, став самим жахливим у нашому житті. Винна у тому ця клята війна, – говорить сестра Владислава. – Те, що усі ми пережили й досі переживаємо, цей біль ніякими словами не можливо описати. Та наша родина, Ніла, яка стала нам найріднішою людиною, втішаємося тим, що у житті Влада була справжня любов, схожу на світлу казку у ці чорні страшні для усіх нас роки. Ми часто приходимо на могилу Влада, чуємо тріпотіння від вітру прапорів України на численних могилах наших Героїв. Складається враження, що вони таким чином розмовляють з нами. А те, що Влад дав нам вісточку звідти після своєї загибелі – це взагалі диво».

Я сів в той потяг повесні,

Я їхав неньку захищати.

У ньому там сиділа ти,

І, наче сонечко сіяла.

Твої охайні гарні очі,

Яскраві, наче пелюстки,

Запали в душеньку мені.

Ти там сиділа й усміхалась.

Тобі так весело було.

І щирість усмішки твоєї,

Вражала так, як дітлахи.

Ти, наче той прекрасний сон,

Коли не хочеш прокидатись.

Хотів з подякою тобі

Звернути я на це увагу.

Що дуже вдячний я тобі

За те, що їхала ти з нами.

Твоя підтримка, наче сталь,

Така незламна, дуже міцна.

Вона дає надію й віру

На те, що буде гарний час.

Тому, частіше усміхайся,

Тоді все буде Very good!!!

Припис у повідомленні: «З римою я дружу на раз, два, три, чотири, п’ять. «Римувальник» з мене ще той, але це мені ввечері в голову надійшло».

Влад Дюринський.