Так вітає колег-металургів та всіх українців з Днем Незалежності старший розливальник конвертерного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Валерій Микитенко. Лаконічно та зрозуміло, як людина, яка зі зброєю в руках захищала нашу незалежність від зазіхань російських загарбників. У березні 2022 року він пішов до ТЦК проситися на війну, а вже у квітні став до лав Національної Гвардії України.

Валерій прийшов працювати у конвертерний цех понад три десятки років тому. Він згадує, що ще зі школи хотів піти в металурги.

«Старші хлопці з нашого району тоді вже працювали на металургійному комбінаті, – говорить Валерій. – Вони розповідали про достойні зарплати, путівки, романтику вогняного металу, справжню чоловічу роботу та мужніх людей, які плавлять сталь. Тому я пішов саме у металургійний технікум. А після технікуму – у конвертерний цех, розливальником сталі. Перші враження були яскравими, як сталь, яка варилася у конвертері, а потім розливалася у виливниці. Але втягтися фізично було нелегко. Я хоч і займався у технікумі плаванням, але підняти 30-кілограмовий гідроциліндр для відкривання затворів та встановити його в ківш було нелегкою справою. А це треба було робити щогодини, перед розливанням кожної плавки. А температура сталі у ковші вища ніж 1500 градусів, тож працюють розливальники в екстремальних умовах. Та згодом втягнувся, було б бажання».

А бажання було. Хлопці казали правду: про колектив, про красу металу, про зарплати та соцпакет. З вдячністю Валерій згадує свого наставника Миколу Феофантовича, який вчив професії розливальника, важкій та дуже потрібній.

«Мені подобається моя робота, – говорить Валерій Микитенко. – Так, важка фізично, так, надзвичайно відповідальна, але дуже важлива. З нашої сталі роблять дуже багато для людей – від прокату для будівництва, до амортизаторів для вагонів та найдрібніших метизних виробів. А це десятки, навіть сотні марок сталі з різноманітними властивостями. Є такі, що ми просто розливаємо, а в киплячі сталі ми додаємо рідкий алюміній, безпосередньо у виливниці.  І поцілити алюмінієм з кількох метрів за допомогою спеціальної ложки точнісінько у виливницю непросто. А деякі марки сталі вимагають утеплення спеціальною сумішшю, також у виливницях. Це також наша робота. Тож нудьгувати нам ніколи».

Старший розливальник працює разом з напарником-розливальником. А ще він подає команди машиністові крана, який транспортує  ковші з рідкою сталлю. І саме від цієї трійці багато в чому залежить якість сталевих злитків. У Валерія висококласна команда.

«Ми працюємо злагоджено, чудово розуміємо одне одного. Я вдячний своїм колегам – розливальнику Андрію Білову та машиністу крана Євгенові Бабенку, – каже Валерій. – А ще нашому майстру Валерію Ходирєву за нормальне керування роботою, у нього ніколи нічого зайвого, як кажуть, все по ділу. Взагалі наша бригада – це колектив друзів. Вони й коли я воював підтримували, і зараз я можу на них покластися, як і вони на мене».

Тоді, у 2022-му, Валерій залишив свій колектив, свою родину, і став на захист України. Він, справжній патріот, не зміг вчинити інакше. Спочатку був навчальний центр, де боєць Нацгвардії відновлював свої навички, отримані багато років тому під час служби у війську.

«Але більше нас навчали нового, за стандартами НАТО. Зараз зовсім інша армія, інша техніка, інші підходи, тож багато довелося перенавчатися, – пояснює Валерій Микитенко. – Після центру та полігону ми були на блокпосту під Харковом. А далі потрапили до Золочівської громади, ближче до кордону. Отам вже були окопи, обстріли, бойові сутички. Відбивалися від ДРГ. Звичайно, подеколи було страшно, але коли команда згуртована, коли кожен відчуває підтримку, готовність побратима прийти на допомогу, то страх проходить».

Згодом бійців перекинули на оборону Бахмута, а після Бахмута був Куп’янський напрямок. З болем згадує наш герой, на що ворог перетворив наші раніше квітучі міста й села.

«Особливо врізалася у пам’ять Новоселівка. Там не те що будинків, навіть руїн не залишилося. Лише щебінь, – розповідає Валерій. – Людей немає, лише домашні тваринки шукають, що б попоїсти. Знайшли ми підвал, а у ньому собачка знайшла прихисток. Охороняє, але нас впустила. Нагодували ми за це гостинну чотирилапу господарку. Розумна така собачка. Води немає, а пити хочеться. Так вона банку з консервацією лапкою з полиці скидає, і вже є що попити. Всі хочуть жити».

Так склалися родинні обставини, що Валерій демобілізувався. Він повернувся до рідного конвертерного цеху, у своє розливальне відділення, де продовжує працювати.

«Дуже радісною була зустріч з друзями-колегами, – усміхнувся Валерій. – Скучив я за ними, скучив за металом. Досвід та колеги допомогли швидко пригадати все необхідне. Саме все, бо дрібниць у важливих справах не буває, як на війні, так і на виробництві».