У цьому впевнений бригадир прохідників шахтоуправління з підземного видобутку руди «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Сьомік.

І справа зовсім не у фізичних параметрах. «Приходили до нас працювати хлопці з м’язами, як у Вірастюка, але ненадовго. А є худі, слабкі на перший погляд, але завзяті та сильні духом, які залишаються. Шахтар – то не м’язи, а внутрішня міць», – каже Олександр.

У 2022-му виповнився 21 рік з дня утворення шахтоуправління підприємства. Майже 20 з них тут працює Олександр Сьомік. Він та його колеги пробивають кілометри скелі, тобто гірських порід, щоб добратися до великих покладів залізної руди та прокласти туди шляхи-тунелі для своїх колег.

«Буває страшно, – зізнається Сьомік. – Адже ми першими входимо до тунелів, де ще не закріплений звід. Над нами – відкрита порода з безліччю небезпек. Щомиті може відколотись і впасти шматок розміром з автомобіль. Ми виконуємо безліч небезпечних операцій: пробурюємо й підриваємо величезні маси порід, вигортаємо їх та кріпимо залізними дугами та дошками, робимо шурфи та орти. І лише після цього починається видобуток руди».

Декілька днів тому найкращі працівники шахтоуправління були нагороджені почесними грамотами міського виконкому. Серед них і Олександр Сьомік. «У шахтарі я йшов за великими грошима, – посміхається бригадир. – Тоді, на початку 2000-х, було небагато варіантів заробити. Хлопці з комерційною жилкою займались бізнесом, хтось зі спортсменів пішов у бандити. Для інших – завод, шахта, кар’єр. Я був спортсменом теж, але у бандити не пішов. Спробував на заводі, потім у рудоуправлінні – не моє. А на шахті сподобалось».

З вдячністю згадує Олександр свого наставника Володимира Логінова, який зробив таки з нього справжнього прохідника. «Я закінчив відповідне училище, – згадує Сьомік. – Але отримати свідоцтво – не означає стати прохідником. Ще років зо три ти повинен вчитися всьому у наставника, поки зможеш працювати самостійно. Професія дійсно складна. Цього року мій син Олег вступив до КНУ на гірничу спеціальність. Якщо відверто, то я його відмовляв. Шахтарі, вони ж світу білого не бачать. Але хлопець впертий, наполіг на своєму. А якщо чесно, взагалі я задоволений, бо, можливо, це початок нової династії. Є в нашій роботі багато й позитивного».

З неймовірною теплотою Олександр розповідає про свою бригаду. Тут найголовніше правило: тримати дане слово. Все ґрунтується на цілковитій довірі. «Взяти хоча б Василя Копінця, – продовжує бригадир. – Ми з ним майже 20 років працюємо поруч. Довіряю, як собі. Майже всі хлопці віком 40+. Надійні, перевірені. Є й стажер Максим. Намагаюсь вчити його, як мене колись навчав мій наставник. Як у нас кажуть, бригада – це не один на одного, а один за одного. Так і живемо. Чого не вистачає? Автоматизації. Багато років шахтарі важко фізично працюють. Добре, ми вже загартовані, але якщо не буде переоснащення, то за кілька років молодь і палицею в шахту не загониш. У них зараз такий вибір! За останні роки з’явилось кілька машин, але хочеться більше. Постійно дискутуємо про це з начальством. А що робити? Треба рухатись вперед».