Група виконувала бойове завдання у Кліщіївці біля Бахмуту . Працювали вночі. Наче йшло за планом. Але… Гучний вибух розірвав простір. Сергій відчув нестерпний біль. Так, він наступив на міну. Попри шалений вогонь, побратими кілька кілометрів виносили його до наших. А потім були довгі, немов роки, години очікування евакуації з “передка”. Через ворожі обстріли евакуаційні авто ніяк не могли прорватися. Стан бійця ставав загрозливим…

Цього літа майстер ремонтно-монтажного цеху № 3 Сергій Лаєвський повернувся на завод, на своє попереднє місце, майстром складально-ремонтної дільниці. Ця робота потребує рухової активності, і Сергій з нею добре справляється. За це він вдячний спорту, який віднедавна щільно увійшов до його життєвого розкладу.

“Після тієї жахливої ночі, на світанку я все ж таки дочекався евакуації. Мене вивезли бійці іншої бригади, які таки прорвалися за своїми, – згадує наш герой. – Але, на жаль, час було втрачено, і мені ампутували ногу набагато вище тієї ділянки, що була пошкоджена міною. Я повернувся додому на протезі. І зразу ж прийшов до басейну. Коли опинився у воді, то сокирою пішов на дно. Але тренер наново навчив мене плавати. Зараз я виступаю за команду “Нескорених” Кривого Рогу, та разом з родиною у “Veterans family games”. Я ніколи ще не відчував себе таким натренованим. Тож коли лікарка на ЛВК дізналася, що я щойно піднявся на третій поверх на протезі і навіть не захекався, вона була шокована. Можливо, я б взагалі не зміг повернутися на своє робоче місце, якби не спорт”.

Але то було вже потім. А спочатку – медсанчастини, потім лікарні, де Сергій проходив курси реабілітації. І він зізнався, що найважчими у психологічному сенсі були миттєвості не тоді, коли вибухнула міна, коли його з поля бою виносили побратими, і навіть не та страшна ніч очікування, а саме моменти вже у комфорті й безпеці, у медичних закладах. Сергій зізнався, що з важкого психологічного стану його витягли вони: дружина Марина, син Георгій, донечка Неоніла, бойові побратими, які найпершими примчали до нього, та колеги-цеховики.

Майстер пройшовся дільницею, поцікавився виробничими процесами, поспілкувався, порадився з колегами. Він згадав час, коли після технікуму ще зовсім юним слюсарем-ремонтником прийшов до РМЦ-3. Його тато й зараз ремонтує устаткування ковальської дільниці РМЦ-1. Безумовно, він мав вплив на вибір сина піти вчитися на механіка. Але більш вплинуло відчуття стабільності й впевненості у майбутньому, яке оселилося у родині тодішнього працівника “Криворіжсталі”.

“Так, я з дитинства відчував ту стабільність, – каже Сергій. – Тато мав соцпакет, міг придбати путівку, стабільно приносив зарплатню. Я не був фанатом техніки. Але пішов татовою стежкою впевненості у майбутньому. Свою роботу ремонтника я полюбив приблизно через рік, тож то не була любов з першого погляду. Але зараз я маю неабияке задоволення, коли з купи відпрацьованого металу — колишніх грейферу для крана, гуркоту для аглоцеху, роликів для металургійних цехів — ми з колегами отримуємо у підсумку працездатний вузол для устаткування, яке плавить чавун, сталь, чи виробляє агломерат або залізорудний концентрат. І все це завдяки нашому розуму та вправним рукам”.

Сьогодні він увесь у виробничому процесі, а завтра — змагання з кросфіту. Сергій зізнався, що спортом раніше займався дуже мало. Десь трішки пофутболить чи зіграє у волейбол, десь підтягнеться на турніку. Спорт хвилею увірвався у життя після повернення з війни. Він вже вигравав змагання з плавання у своїй категорії, був призером у паверліфтингу та ще кількох видах. А у волейболі сидячи грає за паролімпійську команду області. А ще Сергій дуже пишається досягненнями сина, якого бере з собою на всі змагання “Veterans family games”. Георгій, не зважаючи на свої 12, вже має чотири перших місця і ще багато призових. Він — таткова гордість. Сергій небезпідставно вважає, що спорт — найкращий спосіб психологічної і фізичної реабілітації для побратимів, які повертаються з війни.

“У місті створені для цього чудові умови. Є найкращі спортивні майданчики, задіяні найкваліфікованіші тренери, це все я відчув на собі, – ділиться досвідом Сергій Лаєвський. – У центрах підтримки “Я — ветеран”, “Ветеран” на соцмісті запропонують найкращі варіанти спортивної активності. Друзі, побратими! Тут не вимагатимуть від вас чогось недосяжного. Кожному запропонують свій вид, індивідуальну програму тренувань. Приходьте. І головне — не відкладайте. Повірте, якщо скажете собі: “Я місяць-другий відпочину”, то потім буде набагато важче. Повернулися в місто — поцікавтеся, прийдіть на спортмайданчик, і повірте — ваша реабілітація буде набагато швидшою, а спорт і спілкування з ветеранами, які як і ви пройшли найстрашніше, навчилися цінувати кожну мить цього життя, дадуть неймовірне задоволення та імпульс жити й надихати інших!”