Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.

З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».

«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.

«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».

У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.

«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».

Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.

У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.

«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»

Фото з архіву родини Шапоренків