Понад 40 років працює на коксохімічному виробництві «АрселорМіттал Кривий Ріг», водійка автонавантажувача коксового цеху № 1 Ольга Жила. і переважну більшість часу – за кермом чотириколісної техніки.

Впевнено повертаючи кермо, Ольга їде дорогами коксохіму. Усі шляхи їй добре знайомі, адже ними за десятиліття своєї роботи вона наїздила не одну сотню кілометрів. Замовлень на перевезення різних вантажів у Ольги дуже багато, і їй треба встигнути всюди. Вона безпосередньо залучена до технологічного процесу, займаючись розвантаженням-завантаженням вугільної шихти та коксу, які доставляються залізничними вагонами, перевозить й інші потрібні вантажі.

«Мій хлопчик, так лагідно я називаю свій електрокар. Він невеликий, але мобільний та сильний, має місткий ківш, здатний підняти до п’яти тонн. Також, користуючись стрілою, яка висувається вперед на 4 метри, а у висоту на 7, я можу діставатися вантажу на значній відстані. Ми з технікою чудово ладимо, машини мене слухаються. Я завжди була з ними на «ти». Це дійсно моя справа, і якщо можна було б час повернути назад, я б знову обрала техніку», – говорить Ольга Жила.     Все почалося у далеких 1980-х роках. У гості до своєї сестри Оксани, яка мешкала з родиною у Кривому Розі, Ольга приїхала з Чернівців. Наше місто одразу їй сподобалося, тут було багато молоді, а ще – роботи. Під час гостин Ользі запропонували познайомитися з виробництвом, про яке вона раніше й не уявляла. Про те вона вже тоді дуже любила техніку, і хотіла «спілкуватися» з нею на професійній основі. Тому з радістю погодилася на пропозицію піти працювати на коксохім. Спочатку влаштувалася сюди прибиральницею. Втім за рік Ольга вже стала електромонтеркою, звичайно, після відповідного навчання. Ще через рік, дізнавшись, що на щойно відкритому складі капітального будівництва КХВ потрібні водії навантажувачів, вона навіть не вагалася з вибором, вирішивши: «Це моє».

«Працювати з технікою, любити її, керувати автомобілем – всьому мене навчив батько Танасій Вовк, який був електромеханіком, – розповідає Ольга Жила. – Спочатку на КХВ я працювала на однотонному електронавантажувачі, потім на тритонному, згодом – на інших, потужніших та складніших. Керувати кожним я щоразу вчилася, і опановувала нове із задоволенням. Я навіть відремонтувати навантажувач можу. Одного разу двигун тритонника повністю «перебрала». До цього подібного ніколи не робила, але у мене є така риса характеру – якщо мені щось треба, є мета, то я її обов’язково досягну. Зняла двигун, розібралася що й до чого, замінила деякі деталі, зібрала… а він не працює. Процес повторила, зрозуміла, що не так, і у мене все вийшло. Допомогу у чоловіків попросила тільки для того, щоб вони перенесли двигун. Важкий він (сміється). Згодом власноруч робила й інші ремонти. І все це не тому, що нікому це зробити, а тому, що мені це подобається».

Зараз Ольга працює на техніці італійського виробництві, яка оснащена вилами та ковшем, що замінюються одне одним.

Це зараз жінка за кермом вже звичне явище, а у далеких 80-х роках побачити жінку, та ще й за кермом спецтехніки, було рідкістю. Проте Ольгу, єдину жінку-водійку автонавантажувача, дуже тепло прийняли у колективі. Тут Ольга познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом, теж водієм. Спочатку він теж працював на навантажувачі, згодом керував автомобілем швидкої допомоги. Разом вони виростили та виховали двох донечок.

«Ольга Танасіївна надзвичайна жінка, ми усі її поважаємо. Вона одразу обрала, так би мовити, чоловічу професію, і так гідно працює, що будь-кому можна повчитися. Наша Ольга дуже відповідальна. Вона буквально живе своєю роботою, поспішає сюди завжди з гарним настроєм, та й нас позитивом заряджає, – говорить про колегу Сергій Сичов, майстер з ремонту дільниці вентиляції, голова цехкому ПМГУ коксового цеху № 1. – А ще Ольга бачила, як демонтували старі, як зводили з нуля нові коксові батареї №№ 5, 6. При цьому вона не просто спостерігала, а брала активну участь у цих процесах. Разом з колективом першого коксового цеху, вже за часи повномасштабної війни Ольга брала участь у гарячій консервації КБ, їх відновленні після аварії, причина якої блекаут тощо. І Ольга завжди була там, де вона потрібна. Звичайно, завжди поруч зі своїм сталевим товаришем».  

«Як же швидко промайнули ці 43 роки, майже, як один день,– говорить Ольга Жила. – А у свою роботу я й досі закохана. У мене навіть настрій покращується, коли я тут поряд зі своєю машиною. Буває встаєш вранці, спати хочеться, щось болить та «ломить». До гаража дійшла – все, здорова і готова працювати. Робота мене надихає, дає мені впевненості у собі, сили та бажання рухатися вперед. Тож, буду їздити й надалі!».