Усміхаючись, говорить Сергій Орищенко. Зі своєю дружиною Любов’ю Орищенко вони виросли неподалік одне від одного, але зустрілися та об’єднали свої долі – на коксохімічному виробництві «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сергій, вже мав 19-річний стаж на КХВ, був досвідченим машиністом електровоза гасильного вагона коксового цеху № 1, працював на коксових батареях №№ 3, 4. Справа серйозна, вимагає глибоких знань, вмінь, значної уваги. Та того дня його увага зосередилася на новенькій дівчині, яка прийшла працювати до їхнього колективу. Красива, усміхнена, весела, щира – від неї наче ниткою протягнулася до Сергія якась особлива, позитивна енергетика. Сергію одразу захотілося підійти до неї та познайомитися. І тут – несподівано відповідальний момент – дівчину призначають до нього в учениці. А звати ученицю – Любов.

«Того дня мені всього було забагато: емоцій від нової роботи, людей, робочої обстановки, побоювань, а чи зможу я і, звичайно, сподівань, що все буде добре, – згадує Любов Орищенко. – У кабіні електровоза мене зустрів Сергій. Він був такий серйозний, мене вже попередили, що він у цеху один з найкращих машиністів електровоза. Але його очі дивилися тепло, і я одразу заспокоїлася. Потім з’ясувалося, що у нього ще й прекрасне почуття гумору. З ним працювалося легко та просто. Навіть пожалітися йому можна було. Він все вислухував, давав поради. Наставник з Сергія вийшов чудовий, він все зрозуміло пояснював, розповідав, що до чого. Одного разу ми з ним стояли у башні під час гасіння коксу, і вже збиралися їхати. Я кажу: «оп, поїхали». І в цей момент ми рушили з місця. Розумієте, так збіглося. Сергій подивився на мене, і запропонував їхати далі разом з ним, тільки вже по життю».

«Люба одразу зачепила мене своєю відкритістю та щирістю, – говорить Сергій. – До того ж у нас виявилося багато спільного, ми обидва з села, я з Радіоновки, а Люба з Новоганнівки. Я добре знаю це село, їздив до нього, а бачите, жодного разу її там не зустрів. Нас познайомила робота, життя підхопило. Тепер ми разом виховуємо двох донечок, Ксюшу та Анну. До речі, Ксюша дуже любить техніку – машини, мотоцикли. Разом ми збираємо маленькі іграшкові машинки. Отже, у нас вдома ще й елітний автопарк (сміється). Напевне, любов до техніки у Ксюши від матусі, адже наша мама – чудова водійка! Люба знається на усіх марках авто, як на легкових, так і на вантажних. Я теж добре почуваюся за кермом».

У родині Орищенків є і спільне захоплення – це подорожі Україною. Будь-яке свято, день народження, ювілей, а також день усіх закоханих вони намагаються відзначити у дорозі. Та й просто у свій вихідний можуть сісти до авто, поїхати до іншого міста кави попити. Родина була у Дніпрі, Кропивницькому, Миколаєві, Жовтих Водах тощо. Планували подивитися Кременчук, але не доїхали. Місто було під ракетною атакою росіян, запах від згарищ відчувався ще здалеку. Орищенки доїхали до Александрії, побували у їхньому парку, погуляли вулицями міста.

«Зараз, на жаль, не до подорожей, війна не дає. А так хочеться, сісти в машину, і з вітерцем, до нових відкриттів, – говорить Любов. – Хочеться, щоб наша земля нарешті стала вільною, не здригалася від вибухів, щоб ми щоразу не хапалися за телефони, щоб дізнатися, як там діти. Знаю, це не святкова тема, але зараз це наше життя. Для нас з Сергієм наша родина – це цілий світ, де панують мир, любов, злагода, повага, взаєморозуміння. Як би зовні страшно не було – родина завжди зігріє, наповнить гарним настроєм та налаштує на настрій де все буде добре!».