Рухатися швидко та тихо у темряві, зведена до мінімуму залежність від їжі, вміння інтуїтивно орієнтуватися на незнайомій місцевості, витримка рівня «спати під звуки військової канонади». Це все вимоги не до бійців спецпідрозділу, а звичайні навички наших захисників, які у мирному житті були офісними працівниками, електриками, лікарями, зварниками, верстатниками… Військовослужбовець ЗСУ Микола Червотока, верстатник ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу, відчув це на власному досвіді.

Під Зеленопіллям ці 12 км до нуля нескінченні. Все, як у наших дідів під час Другої світової. Такі ж важкі котушки з дротами – кожна 25 кг і в кожній лише 500 метрів дроту. Ти хапаєш їх по 2-3 штуки і біжиш, тягнеш на собі, адже хлопці чекають на зв’язок. Неоціненний зв’язок, який без перебільшення рятує життя.

«На передовій без зв’язку ти – наче сліпе кошеня, – розповідає верстатник. – Ти не знаєш, хто попереду, хто збоку, куди йде просування, як діяти. Ми починали з дротового зв’язку, це вже потім пішли старлінки. Згадую, як тягли ми ці котушки з побратимом Михайлом 12 кілометрів. Стемніло. Нам не вистачило дроту на 400 метрів. Пам’ятаю, як мене бісила ця пітьма, як вирішив, що все – я увімкну ліхтарик. «Не смій!» – тоді мені заборонив Мишко. Звісно, я міг стати легкою мішенню – світлою плямою у темряві. Але нерви не витримували, я ж не кріт. Не ввімкнув тоді, втримався. Ми розташувалися у посадці просто неба і заснули під дощем. Потім дотягнули-таки цей зв’язок. Таких марш-кидків у мене було чимало. Але тоді я насправді відчув, наскільки важливий зв’язок, як у мирному житті, так і на війні».

Військове життя дисциплінує, привчає до порядку. От, наприклад, сміття не викидається, навіть якщо позиції просто поля, адже скупчення сміття – це сигнал ворожим дронам, що там є позиція. І таких військових «премудростей» вистачає. Там по-іншому все смакує, все відчувається. Війна змінює людей. Не дивно, що дружина верстатника Наталія Червотока говорить, що з передової до неї повернувся інший Микола. Згадує, як зустрів її чоловік після мобілізації на прохідній з великим букетом троянд. Рідний, втомлений і якийсь тихий-тихий.

«Миколу мобілізували 8 березня 2022 року. З середини квітня після навчання у Черкасах він був вже на передовій, – розповідає Наталія. – З самого початку довелося його збирати, як кажуть, усім миром. Я тоді йому передала перший бронік, який зробили самотужки колеги Миколи. Вже потім трошки все налагодилося із забезпеченням. Хоча чоловік ніколи не скаржився, але я розуміла, відчувала, наскільки йому складно, навіть за тоном його голосу. Після повернення Микола став більш трепетно ставитися до сім’ї. І я стала менш бурхливо реагувати на якісь речі. За цей понад рік його служби ми зрозуміли, наскільки для нас важливий зв’язок один з одним. Він не має ціни».

Під час служби в ЗСУ Микола Червотока налагоджував зв’язок під Авдіївкою, Мар’їнкою. Був у біографії зв’язківця і пекельний Бахмут. На очах захисника гинули його колеги. Жахіття того міста, тих боїв не відпускають його і сьогодні. Кожна зустріч там, у цьому зруйнованому донецькому містечку, назавжди закарбувалася у пам’яті.

«Не забуду одну бахмутську зустріч. Ми засіли у підвалі медколеджу. Нескінчені бомбардування, – згадує Микола. – І тут заходять хлопці з 17-ї танкової. А серед них – мій колега по цеху Павло. Обійнялися, зраділи. Павло й досі воює. Він і досі під Бахмутом. Це була кількахвилинна зустріч, яку запам’ятаю надовго. Там так важливо, хто з тобою поряд, важлива роль командира. Мені пощастило, в мене був надійний та грамотний командир. Між нами завжди був зв’язок та розуміння».

На війні Микола відсвяткував два свої дні народження. Від кожного залишився подарунок – два патрони. А ще згадка про те, яким смачним може бути військовий борщ. Адже були дні, коли їжею на добу були лише два батончики. Ось тоді і згадав військову настанову, яку почув під час навчання Черкасах: звикайте хлопці менше їсти. Звикайте хлопці… До багатьох речей довелося звикати. І до повернення у мирне життя теж.

«Після повернення з фронту Миколі ще й досі важко засинати, важко сприймати людську легковажність і гучні святкування, дратують запитання на зразок «а коли закінчиться війна», – говорить дружина. – Нашим захисниками після повернення потрібна допомога спеціалістів. На жаль, з цим проблема. Тому адаптуватися допомагають друзі та родина. Микола після відпустки повернувся до цеху, де ми працюємо разом. Потроху мій захисник входить у колію. Він – наша гордість. Але потрібно не забувати й про тих, хто зараз на полі бою. Кожен з нас може допомогти їм. Хлопці мають відчувати нашу підтримку, зв’язок з нами. Це важливо для нас усіх, адже наша сила у волелюбстві та єдності».

На сьогодні з 313 працівників ремонтно-механічного цеху № 1 ЛМЗ 47 захищають країну у лавах ЗСУ. На жаль, два герої з цеху загинуло, один вважається безвісти зниклим.